Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

так говорити.

      – Znowu zlitował się?[23]

      Це питання Мостовського було ще дошкульнішим, і Тарас усе ж таки замислився. Вузька ніша з ґратами, у яку він ледве вповз, тікаючи від змії та вбивць, сама давала на це відповідь. А ще потривожений криками двох в’язнів пес Вася спершу встав і потягнувся, а тоді почав гавкати на Шевченка і Мостовського навпереміну. Врешті він зачхався від пилюки і ліг далі ні в сих ні в тих, облизуючи себе всюди, куди міг дотягтися. Шевченкові теж страшенно закортіло почухати потилицю, але тісна ніша не давала цього зробити. Унизу чигала гюрза. Грізно роздувалася і тренькала хвостом.

      – Taką mają carską grę! Pierwszy car daruje wolność, a wtedy wsadza do kazamatów. Natomiast drugi ponownie daje swobodę, żeby raz jeszcze…[24] – Шевченко не договорює, бо моторошний здогад паморочить йому голову.

      І неначе на підтвердження того, Мостовський закінчує його фразу саме так, як не наважується зробити цього він:

      – Posadzić? Po co? Jeśli można prostym sposobem…[25]

      У Шевченка похололо на душі.

      – Bili cię?[26]

      – Biją mnie przez całe moje życie,[27] – ухилився Тарас.

      – Bili cię?! – повторив із притиском Мостовський.

      – Nie pamiętam![28] – відвів очі від приятеля.

      – U ciebie krew na czole![29]

      – Krew?…[30] – Шевченко помацав чоло, ніби здивувався.

      – Mieszkow na nas z tobą donos napisał. O tym, że założyliśmy nowe Bractwo Cyryla i Metodego z Kazachami![31]

      – З казахами? Тут, на Мангистау? – засміявся Тарас.

      – Так, – Мацей видавався серйозним.

      Шевченко подумав, що Мостовський жартує, і вирішив йому підіграти.

      – І хто в нас Великий майстер стільця? Я?

      – Та більше схоже, що я, – відвернувся від нього Мостовський і зник у глибині камери.

      – Мацею! – гукнув Тарас.

      Мацей не озивався.

      – Мацею! Dokąd przepadłeś?[32] – розхвилювався Тарас.

      Його поклик почув караульний, що спав у будці. Він визирнув і угледів крізь клуби пилу в приямковій ніші карцеру Шевченка.

      – Спускайся в каземат! – гаркнув караульний.

      З несподіванки Тарас відпустив штабини ґрат і пробуркотів, знову втрачаючи тяму:

      – Пощо спускатися… Я й так зараз упаду…

      – Спускайся, каторжный! А то счас гефенгнисляйтера господина Мєшкова позову! – караульний звів курок рушниці й наставив дуло в заґратовану пройму карцеру.

      Але Тарас його вже не почув. Зомлів і повалився вниз на дно камери…

      …І знову він молодий, і знову на засніженій кручі. Під ним старий Дніпро в торосах із криги, заметах, що горбами вкрили широке річище. А перед ним – вона – молодиця з білим лицем, з прихованим поглядом і зраненим серцем. Він тягнеться, щоб її поцілувати. А вона виставляє перед вустами праву руку з мідною обручкою на середнім пальці, наче каже йому: зніми її, перестав на безіменний, тоді зможеш поцілувати. І Тарас, не вагаючись, надягає перстень на безіменний, тягнеться вустами до неї… І відчуває теплоту її вуст. Вони солодкі, пружні й ніжні. Та запах у них не хатнього затишку, не хліба з печі, не сушених волошок чи рути. Вони пахнуть минулим і чужим. У пахощах тих хижість і мука. Покинутість і зрада…

      …І Шевченко

23

Знову помилував? (пол.)

24

Це в них така царська гра! Перший цар Микола дарує свободу, а тоді саджає у каземати. А другий цар Олександр ще раз дає свободу, щоб ще раз… (пол.)

25

Посадити?… А для чого? Якщо можна простіше… (пол.)

26

Тебе били? (пол.)

27

Мене били все моє життя (пол.).

28

Не пам’ятаю! (пол.)

29

У тебе кров на чолі! (пол.)

30

Кров?… (пол.)

31

Мєшков на нас із тобою донос написав. Про те, що ми з тобою нове Кирило-Мефодіївське братство з казахами заснували! (пол.)

32

Куди пропав? (пол.)