Дарунки. Даніела Стіл

із Сен-Тропе, Вероніка забрала із собою всі речі, тож їй не було необхідності повертатися туди до кінця терміну оренди. Але так само не було чого робити в Нью-Йорку. І вона усвідомлювала, що хоче провести решту часу в Європі. Чітких планів у неї не було, та, може, Париж у липні й серпні – не так уже й погано, навіть під час затишшя. Усе одно вона не мала настрою веселитися. І Париж усе ж здавався їй кращим за Нью-Йорк, у якому вона задихалася.

      – Як щодо картини, яку залишив тобі батько? – спитала в неї Джулієтт. За вечерею вони обговорювали Берті, Софі й замок. – Вона справжня?

      – Я ніколи так не вважала, – тихо сказала Вероніка. – Іноді непросто сказати щось певне про ренесансне полотно. Його міг написати один з учнів майстра, – їх було кілька в його школі, – сам майстер або ж спритний фальсифікатор. Я завжди збиралася дослідити її, але так цього й не зробила. А потім ваш батько пішов і забрав її із собою. Це дуже гарна картина, навіть якщо підробка.

      Вероніка промовила це з меланхолійним виразом обличчя. Після того, як був зачитаний заповіт, пробуджені ним спогади відчувалися дуже гостро.

      – Тобі варто перевірити її, мамо, – м’яко сказала Джой. Після сьогоднішнього ранку вона відчувала більше ніжності до матері. Вероніка не зробила жодного неприємного коментаря щодо батькової допомоги її кар’єрі. Мати поважала рішення доньки й була надто вражена відкриттям існування Софі. Як наслідок вона відчувала єдність з усіма трьома дівчатами. Як би вони не різнилися одна від одної, усе це забулося перед лицем чогось значно серйознішого, спільного ворога, якого вони готувалися зневажати. Не кажучи вже про Берті, який оголосив їм усім війну. Зусібіч їх оточували вороги.

      – Може, я займуся дослідженням картини, – сказала Вероніка, виглядаючи втомленою. – Я можу на деякий час поїхати до Італії замість Франції.

      Вона завжди любила проводити час у Римі, Флоренції й Венеції, відвідуючи музеї й церкви. Того вечора, повертаючись додому, вона знову подумала про це. Крім того, вона хотіла найняти детектива в Парижі, аби зібрати інформацію про жінок Марньє. Зараз це було першочерговою справою для неї самої й для дівчат. Їй було про що поміркувати.

      Наступного ранку вона вирішила, що робитиме далі. Арнольд зателефонував спитати, як вона, і вибачитися за потрясіння, якого заподіяв їй учорашнім читанням заповіту.

      – Я благав його, щоб він сам тобі розповів, – м’яко сказав Арнольд, – але він не погодився. Хотів, аби я владнав усе це заради нього. Самому йому такі справи не дуже добре вдавалися.

      Арнольд зітхнув. Вони обоє знали, що це правда. Пол завжди чинив якнайлегше, ніколи не обирав складного шляху.

      – Тепер це не має значення, – милостиво відповіла Вероніка. Хотіла б вона, щоб це було правдою. Але для неї воно все-таки мало значення й залишило по собі неприємний післясмак, пов’язаний із розумінням того, ким він був. Він розчаровував її аж занадто часто, а цього разу завдав болю й дітям, незважаючи на вдумливий підхід до розподілу спадку. А тоді вона пригадала щось, про що хотіла спитати