Дарунки. Даніела Стіл

у вересні. Я збираюся відвідати замок разом із дівчатами.

      – Вони планують зберегти його? – з цікавістю запитав він.

      – Сумніваюся. Вони не хочуть обтяжувати себе замком у Франції. Надто зайняті своїм життям.

      Обоє знали, що вона може взяти догляд за замком на себе заради доньок, але не хоче цього. Вона подарувала його Полу, і для неї це був лише уламок давньої історії.

      – Я дістану тобі фотографію, перш ніж ти поїдеш, – пообіцяв він іще раз. – Звучить захопливо. Дай мені знати, що виявиш. І про Софі та її матір теж.

      Пол пішов із життя, залишивши по собі цілий шлейф загадок і проблем, що було так на нього схоже, і дивну суміш радості й болю. Думаючи при цьому лише про себе.

      Двома днями пізніше Вероніка збиралася й складала речі, коли їй знову подзвонив Арнольд. Він отримав листа від адвоката, який представляв інтереси Берті. Той заявляв про глибоке невдоволення розподілом батькового спадку. Він пропонував сестрам можливість владнати справу миром і включити його до володіння їхніми частками замку, а також виділити йому грошову компенсацію, «щоб відновити справедливість», особливо з боку Тіммі, яка отримала найбільшу частку. А якщо вони цього не зроблять, він чесно попереджав їх, що воюватиме з ними за батьків спадок і позиватиметься до суду, щоб оскаржити заповіт.

      Слухаючи, як Арнольд усе це зачитує, Вероніка зітхнула, але без подиву.

      – Так я й гадала, що він утне щось подібне. Це тепер його остання надія отримати щось від Пола й від дівчат, – із сумом зауважила вона.

      – Він учепився б і в тебе, якби міг, але ти не співвласниця замку й не отримала грошової частки. І він, вочевидь, не зацікавлений у картині, яку ти все одно вважаєш підробкою.

      – Це дурість із його боку, – відповіла вона Арнольду. – Якщо вона справжня, то варта цілого статку.

      – Він хоче надійнішої ставки й швидших грошей. Що йому справді потрібно, то це мирова угода, а не судовий позов. Він намагається залякати дівчат.

      Це було очевидно для Арнольда, і Вероніка це теж зрозуміла.

      – Гадаєш, вони дадуть йому відступного, аби спекатися його? – спитав Арнольд.

      – Жодного шансу, – упевнено відповіла Вероніка. Доньки роками ненавиділи свого зведеного брата й знали його як облупленого. І були далеко не такими благодійницями, як Вероніка. – І вони мають рацію. Він ні пенні не заслуговує. Ми з Полом дали йому більше, ніж достатньо, і він усе змарнував. І зробив би це знову.

      Арнольд погоджувався з нею.

      – То що ми тепер робитимемо?

      – Зачекаємо й подивимося, чи буде він позиватися, і тоді вже вирішимо. Далеко він зі своїм позовом не зайде, зважаючи на передісторію, а Пол мав право робити все, що схоче, з усім, що має. Найбільше, що може Берті, – це дошкуляти дівчатам своїми вимогами. Гадаю, позов не буде успішним, але він може спробувати.

      Вероніка досі вважала, що таки може.

      Пізніше того дня всі троє дівчат зателефонували їй: Арнольд надіслав їм факсом листа Берті. Усі були обурені, але не здивовані.

      – Ми його