Страта. Марина и Сергей Дяченко

адвокат усміхнувся. – Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною… Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.

      Ірена опустила голову:

      – Я не винна.

      – Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме… Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?

      Що сказати на це?

      За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була – послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті…

      Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге… ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». – «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»

      Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось – хай навіть цей ось адвокат – вважає її здатною на ТАКЕ… Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила…

      Час минав. Адвокат чекав відповіді.

      – Це моя особиста… таємниця, – сказала Ірена глухо. – Я… не можу відповісти на це питання.

      Адвокат кивнув – нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:

      – Гаразд… Ви часто миєте руки?

      Вона мовчала, збита з пантелику.

      – Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки… є бажання вимити руки з милом?

      – Іноді є. Іноді немає… Якщо ручка не брудна…

      – Чому у вас немає дітей?

      Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі – рівно і спокійно. І вимогливо.

      – У мене ще можуть бути… – сказала вона відвертаючись. – Мені лише трохи за тридцять…

      – А чому ви не обзавелися потомством раніше?

      Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз – годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить…

      – Гаразд, – адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. – Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?

      – Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моєму будинку хтось був… перед моїм приходом… палив ганчірки в каміні… я гадала, що це мій колишній чоловік…

      – Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас…

      – Поки ви зі мною розмовляєте, – сказала Ірена, – справжня маніячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.

      – Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…

      Ірені захотілося вдарити його по обличчю.

      Зараз їй згадався чубатий Валько – як він заглядає за паркан… боязко позираючи