Страта. Марина и Сергей Дяченко

на неї, сумно похитавши головою:

      – Не треба. Я дізнався про все, що хотів. Ваша відвертість тут ні до чого… На жаль. Прощавайте.

* * *

      Слідчий не дивився на неї. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на її заперечення, справа рухається до розв’язки. Громадськість вимагає покарання вбивці, всі журналісти міста на ногах; на жаль – через недбальство деяких співробітників – фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси…

      Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться…

      Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає…»

      – Дивна річ, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на маніячку?

      Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:

      – Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище…

      – Мені дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.

      Слідчий скривився:

      – Безумовно… Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься… На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зізнатися?!

      – Бо я не винна…

      Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:

      – От ви… вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?

      Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе – і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу…

      – Ви справді не схожі на вбивцю, – сказав він знехотя. – Хоча всі факти – проти вас.

      – Не схожа?

      – Ні.

      Ірена зітхнула.

      Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана – і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди – під ранок у вічко заглянув здивований сторож…

      Єдино правильне рішення. Але однаково – важко вимовити.

      – Я… зізнаюся, – сказала вона через силу. – Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва…

      Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.

      Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.

* * *

      Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.

      Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця – кав’ярню під червоним дахом… Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман…

      Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?…

      Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння