Страта. Марина и Сергей Дяченко

можливо, забобони… але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б… розумієте?

      – Дякую, – сказала Ірена з важким зітханням. – Запрошуйте кого хочете.

      Схоже, професор здивувався – але приховав подив за радісною усмішкою:

      – От і гарненько… За собаку не турбуйтеся – його забрала Карателька. Разом із черепахою.

      Ірена помовчала. Торкнула перенісся:

      – «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу…»

      – Ні, ні! – Професор усміхнувся. – Бачите… перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька… вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх…

      Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.

      Соромно…

      Ірена опустила голову:

      – Переказуйте їй мою дяку…

      Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися…

* * *

      …Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?

      Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику – і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.

      Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти…

      «Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчані. – Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно… якщо його немає – то і моя місія не має сенсу. А якщо…»

      Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу… А навіщо Анджею прикидатися мертвим?

      Справді, навіщо?…

      Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?

      …Одного разу – на пікніку, на пляжі – він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…

      Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пісок?…

      Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину…

      Тож чого можна очікувати від такої людини?!

      Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.

* * *

      Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:

      – Ні… я не можу на таке дивитися…

      Слідчий скептично стиснув губи:

      – Ви справді такі чутливі?

      – Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. – Це…

      Вона замовкла.

      Що ж ти зліпив,