Страта. Марина и Сергей Дяченко

щодня лаялись і виключно через дрібниці…

      Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.

      За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа – дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі – білі від жаху очі водія…

      Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття – саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.

      Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги – можливо, водій просто не встиг їх помітити…

      Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:

      – Сидіти!!

      Водій опинився на підлозі у проході – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.

      Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння…

      Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.

      Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно…

      З водійського крісла обернувся Анджей.

      Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо…

      Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися… мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій – як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО…

      Після цієї події вони з Анджеєм провели – душа в душу – цілий прекрасний тиждень.

* * *

      Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.

      – Я не винна… – повторяла вона як заклинання.

      Її не слухали.

      Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.

      – Ви подумали про адвоката?

      – Ні…

      Мовчання. Він перебирав папери – механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.

      – Отже… пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?

      Вашого, вашими, ваше… Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.

      – Якийсь час тому, – сказала Ірена. – Я не пам’ятаю точно…

      Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:

      – Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий – нещасний випадок, автокатастрофа…

      Вона мовчала.

      За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.

      – Пані