Страта. Марина и Сергей Дяченко

поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

      Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

      – Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.

* * *

      Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…

      Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…

      Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.

      У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…

      І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.

* * *

      Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

      – Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?

      – Навіщо? – запитала вона після паузи.

      – Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…

      Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:

      – А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?

      Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…

      Слідчий насупив брови:

      – Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?

      Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…

      – Пані Хміль, ви згадали?

      – У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?

      – Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…

      – Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…

      Слідчий кисло скривився:

      – Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?

      – А в чому річ? – тупо повторила Ірена.

      Слідчий зітхнув:

      – Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.

      – А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.

      Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, –