Колекціонер. Джон Фаулз

Я скажу тобі, коли ти зможеш іти, але за певних умов.

      Не знаю, навіщо я це сказав. Я знав, що насправді ніколи не зміг би її відпустити. Але це й не була вже геть нахабна брехня. Іноді я й думав, що відпущу її тоді, коли ми домовимось, обіцянка є обіцянка і так далі. А іншим разом я відчував, що не можу дати їй піти.

      Тоді вона розвернулась і подивилась на мене. За останні три дні це була перша ознака життя.

      Я сказав:

      – Мої умови: ти їси, ти зі мною говориш, як тоді, на початку, і не намагаєшся отак утекти.

      – На останнє я погодитися не зможу.

      – А щодо перших двох? – спитав я. Я подумав, що навіть коли вона пообіцяє не тікати, я все одно вживатиму запобіжних заходів, тож ця умова загалом ні до чого.

      – Ти не сказав коли.

      – Через шість тижнів, – відповів я.

      Вона знову відвернулася.

      – Хай тоді буде п’ять, – за якусь хвилину додав я.

      – Я лишаюся тут тиждень і не більше.

      – Ну, на це я не можу погодитись, – і вона знову відвернулася. Вона плакала. Я бачив, як тремтять її плечі, я хотів до неї підійти, підступив до ліжка, аж тут вона розвернулася так різко, що я подумав, чи не чекає вона, що я на неї кинуся. Її очі були повні сліз. Сльози були на щоках. Мені було справді сумно бачити її отакою.

      – Будь ласка, подумай сама. Ти бачиш, чим ти є для мене зараз. Хіба ж ти не розумієш, що я стільки всього зробив не для того, щоб ти пробула в мене ще лише тиждень – і все?

      – Ненавиджу, ненавиджу тебе!

      – Даю тобі слово, – пообіцяв я. – Коли час скінчиться, ти зможеш іти, коли захочеш.

      Її це не влаштовувало. Дивно, вона сиділа на ліжку, плакала, дивилася на мене, її обличчя було геть червоне. Я подумав, що вона знову на мене кинеться, у неї був такий вигляд. Але потім вона витерла очі. Запалила цигарку. Тоді заявила:

      – Два тижні.

      Я їй:

      – Ти кажеш два, я скажу п’ять. Я готовий на місяць. Це буде чотирнадцяте листопада.

      Запала мовчанка, а тоді озвалася вона:

      – Через чотири тижні – одинадцяте.

      Я хвилювався за неї, я хотів домовитися:

      – Я мав на увазі календарний місяць, але хай уже буде двадцять вісім днів. Три дні тобі подарую.

      – Красно дякую, – саркастично відповіла вона.

      Я дав їй чашку кави, вона її взяла.

      – Але і в мене є умови, – промовила вона, перш ніж пити. – Я не можу весь час жити в підземеллі. Мені потрібне свіже повітря, сонце. Мені іноді треба прийняти ванну. Мені потрібні матеріали для малювання. Радіоприймач чи програвач. Дещо з аптеки. Мені потрібні свіжі фрукти, салат. Мені потрібно якось рухатися, розминатися.

      – Якщо я тебе виведу надвір, ти втечеш, – припустив я.

      Вона сіла. Напевне, після того як вона нещодавно погано поводилася, вона почала змінюватися.

      – Ти знаєш, що означає «під чесне слово»?

      Я відповів:

      – Так.

      – Ти можеш відпускати мене під чесне слово. Я пообіцяю не кричати й не тікати.

      – Снідай, а я подумаю.

      – Ні!