Колекціонер. Джон Фаулз

мені кляп назад; у її погляді будо щось таке, що не дозволило мені начепити його знову. Я мовив:

      – Рук достатньо.

      На ній був її зелений сарафан, але з однією з моїх сорочок під ним і, гадаю, нова білизна.

      Я зв’язав їй руки за спиною.

      – Вибач за підозріливість. Просто ти для мене – все, заради чого варто жити.

      Я розумію, що невчасно їй це сказав, але бачив, як вона отак стоїть переді мною, і не витримав.

      Я додав:

      – Якби ти пішла, я б, мабуть, покінчив із собою.

      – Тобі треба лікуватися.

      Я тільки пирхнув.

      – Я б хотіла тобі допомогти.

      – Ти думаєш, що я божевільний, бо я це зробив. Я не божевільний. Просто, ну, в мене більше нікого немає. Ніколи більше на світі мені не траплялася людина, яку я хотів би знати.

      – Це найтяжча хвороба, – констатувала вона. Тоді розвернулася; це все відбувалося, поки я її зв’язував. Вона опустила очі:

      – Мені тебе шкода.

      Після того вона змінила тему:

      – А як із пранням? Я дещо попрала. Можна розвісити це надворі? Чи тут є пральня?

      Я пообіцяв:

      – Я все висушу на кухні. До пральні нічого надсилати не можна.

      – Що тепер?

      Вона роззирнулась. Інколи в ній було щось таке бешкетливе, по ній було видно, що вона хоче якоїсь витівки, по-хорошому. Ніби дражниться.

      – А будинок свій мені не хочеш показати?

      Вона по-справжньому всміхалась, я вперше побачив її усмішку; мені нічого не залишалося, крім усміхнутись у відповідь.

      – Зараз пізня година, – нагадав я.

      – Скільки йому років? – вона немовби мене не чула.

      – Над дверима на камені написано – 1621 рік.

      – Такий колір килима нікуди не годиться. Сюди б краще тростинну мату чи щось таке. А картини – кошмарні!

      Вона пройшлася сходами, щоб роздивитися. Така допитлива.

      – Вони коштували достатньо, – зауважив я.

      – Не на гроші ми дивимося.

      Не можу описати, як це було химерно, коли ми там стояли. Вона відпускала критичні зауваження, як типова жінка.

      – Можна кімнати подивитися?

      Я був сам не свій, не міг опиратися такій спокусі, тож я відчиняв двері, ставив її на поріг і показував: кімнату, підготовану для тітки Енні, для Мейбл, якщо вони колись приїдуть, свою власну. Кожну з них Міранда уважно роздивлялася. Звичайно, вікна були зашторені, а я стояв поруч із нею і стежив, чи вона нічого не надумає.

      – Я фірмі замовляв це все, – сказав я, коли ми підійшли до моїх дверей.

      – Ти дуже акуратний.

      Вона побачила старовинні картини з метеликами, які я купив в антикварній крамничці.

      – Я їх вибрав, – пояснив я.

      – Оце і є єдині пристойні речі тут.

      Ну ось вона й робить компліменти, і, треба зазначити, мені приємно.

      Тоді вона промовила:

      – Як тут тихо. Я прислухалася до машин. Мабуть, це Північний Ессекс, – я знав, що це перевірка, вона за мною стежила.

      – Ти вгадала! – я вдав здивування.

      Несподівано