Колекціонер. Джон Фаулз

це. Він, передусім, не з таких людей. А коли б він і був такий, то він не взяв би тебе до себе на роботу. Він би не влаштував усі ці фантастичні приготування.

      Я промовчав. Я не міг на неї дивитися.

      – Тут стільки зусиль на це покладено. Увесь цей одяг отам, книжки про мистецтво. Я сьогодні вдень прикинула, скільки це мало б коштувати разом – сорок три фунти.

      Вона неначе розмовляла сама з собою.

      – Я – твоя полонянка, але ти хочеш, щоб я була щасливою полонянкою. Тут два варіанти: мене тримають тут заради викупу або ви якась банда чи щось у такому дусі.

      – Ні, я ж уже казав.

      – Ти знаєш, хто я. І, напевне, знаєш, що мій батько – не такий уже багатій. Тож це не заради викупу.

      Слухати, як вона міркує, було моторошно.

      – Залишається тільки сексуальний мотив. Ти хочеш щось зі мною зробити? – вона уважно дивилася на мене.

      Це було запитання. Воно мене шокувало.

      – Я зовсім не з таких. Я тебе поважаю. Я зовсім не такий, – я говорив чітко й сухо.

      – Тоді ти, напевне, божевільний, – підсумувала вона. – Тільки, звичайно, по-хорошому, такий собі добрий божевільний. То ти визнаєш, що про містера Синґлтона вигадав?

      – Я хотів усе зробити м’яко, – відказав я.

      – Зробити що? – спитала вона. – Зґвалтування? Убивство?

      – Я такого не казав, – відповів я. Здається, вона весь час змушувала мене захищатись. У моїх фантазіях усе завжди було навпаки.

      – Навіщо я тут?

      – Я хочу, щоб ти була моєю гостею.

      – Гостею!

      Вона встала, обійшла крісло і, не зводячи з мене очей, обіперлася на його спинку. Вона тепер була без синього джемпера, у темно-зеленому сарафані з шотландки, схожому на шкільну форму, під яким була розстібнута біля горла біла блузка. Її волосся було зібране ззаду в косу. Її прекрасне обличчя. У неї був такий сміливий вигляд. Я чомусь уявив, як вона тихо-тихо сидить на моїх колінах, а я гладжу її м’яке світле волосся, розпущене, як я його згодом побачив.

      Раптом я видихнув:

      – Я тебе кохаю. Це звело мене з розуму.

      Вона відповіла з химерною серйозністю:

      – Бачу.

      Більше вона на мене не дивилася.

      Я знаю, що освідчуватися в коханні – це старомодно, і не збирався саме тієї миті це робити. У моїх мріях це було по-іншому: ми якогось дня дивимось одне одному в очі, відтак цілуємось, а тоді вже мали прозвучати оці слова. Такий собі Ноббі з фінансового корпусу в армії, який добре розумівся на жінках, завжди казав, що ніколи не можна говорити жінці, що ти її кохаєш. Навіть якщо це правда. Якщо вже казати «я тебе кохаю», то жартівливим тоном – він говорив, що в такому разі ти будеш їм цікавий. Треба набивати собі ціну. Головна дурниця тут полягала в тому, що перед тим я разів із двадцять казав собі, що не можна освідчуватись, треба дати подіям розгортатися природно з обох боків. Але коли вона була переді мною, в мене голова йшла обертом і я часто вимовляв те, що не збирався.

      Я не хочу сказати, що розповів їй усе. Я розповів їй про роботу в Еннексі, про те, як бачив її, думав про неї, про те, як вона поводиться, ходить, що вона для мене