Колекціонер. Джон Фаулз

сказав я.

      Вона закрила книжку.

      – Розкажи про себе. Що ти робиш у вільний час?

      – Я ентомолог. Я колекціоную метеликів.

      – Ну звичайно, – відказала вона. – Пам’ятаю, про це в газеті писали. Ну ось тепер і я у твоїй колекції.

      Вона, здається, вважала це смішним, а я зауважив:

      – Можна і так сказати.

      – Ні, це не «можна сказати», а буквально. Ти тримаєш мене, як на шпильці, у цій кімнаті, щоб приходити й пожирати мене очима.

      – Я зовсім не так про це думаю.

      – А ти знаєш, що я – буддистка? Я зневажаю все, що відбирає життя. Навіть у комахи.

      – Але ж курку ти їла, – цього разу я спіймав її на слові.

      – Але за це я себе зневажаю. Якби я була кращою людиною, то не їла б м’яса.

      Я запропонував:

      – Якщо хочеш, я більше не збиратиму метеликів. Я зроблю все, про що ти мене попросиш.

      – Крім того, щоб дати мені полетіти геть.

      – Краще я на цю тему не говоритиму. Так ми ні до чого не дійдемо.

      – У кожному разі, я не могла б поважати людину, яка робить щось лише для того, щоб задовольнити мене, тим більше не поважатиму такого чоловіка. Мені подобається, коли чоловік робить щось, бо вважає, що так правильно.

      Весь цей час вона мене зачіпала – збоку могло здатися, ніби ми говоримо про якісь некривдні речі, аж раптом вона щось мені закидала. Я мовчав.

      – Як довго ти мене тут триматимеш?

      – Не знаю. Це залежить…

      – Від чого залежить?

      Я нічого не відповів. Не зміг.

      – Від того, чи я в тебе закохаюся?

      Це скидалося на знущання.

      – Бо коли так, то я тут пробуду до самої смерті.

      Я знову промовчав.

      – Іди собі, – сказала вона. – Вийди і подумай про це.

      Наступного ранку вона вперше спробувала втекти. Не те щоб вона захопила мене зненацька, але це був мені корисний урок. Після сніданку вона поскаржилася, що її ліжко хитається, щось не так із тією його ніжкою, що найдалі в кутку. «Я думала, воно зламається, – ніби припустила вона, – там гайка відкрутилася». І я, як дурень, узявся їй допомагати, аж раптом вона мене сильно штовхнула, я втратив рівновагу, і вона пробігла повз мене. Вона блискавично скочила на сходи й вибігла. Я таку можливість урахував: двері були зовні припнуті на гак, а ще під ними був вставлений клин, який вона намагалася вибити ногою, коли я за нею погнався. Вона розвернулась і побігла з криком «Рятуйте!», помчала сходами до дверей, що вели надвір, які, звичайно, були замкнені. Вона їх тягла на себе, колотила в них руками і ногами, але тут я її й спіймав. Мені було прикро це робити, але я мав ужити заходів. Я обхопив її за пояс, закрив їй рот рукою і потяг назад у підвал. Вона брикалася й боролася, але, звичайно, просто була занадто мала, та і я хоч і не Геркулес, але й не слабак. Урешті вона перестала опиратись, і я її випустив з рук. Вона якусь хвилю постояла, а тоді кинулася на мене й дала мені ляпаса. Боляче не було, але я був шокований такою поведінкою в той час, коли найменше її очікував, після того як настільки