Колекціонер. Джон Фаулз

я до того ніколи не чув від жінки. Я був шокований. Я сказав:

      – Я не люблю таких слів. Це гидко.

      Вона його повторила, вона просто кричала на мене.

      Іноді зовсім не можу зрозуміти її настроїв.

      Наступного ранку з нею було все нормально, хоча вона не вибачилася. Коли я ввійшов, побачив, що дві вази в її кімнаті були розбиті на сходах. Як завжди, вона вже встала й чекала на мене, коли я приніс їй сніданок.

      Ну й перше, про що вона мене спитала, – це коли я їй дам побачити сонце. Я відповів, що надворі дощ.

      – А чому я не можу вийти до зовнішнього підвалу і походити туди-сюди? Мені потрібно рухатися.

      Ми на цю тему давно сперечались. Урешті домовилися, що коли вона хоче ходити вдень, то тільки з кляпом. Я не можу ризикувати, раптом хтось крутитиметься за будинком – звичайно, це малоймовірно, адже ворота і двері гаража завжди замкнено. Але вночі досить і зв’язаних рук. Я не обіцяв більш ніж одну ванну на тиждень. І нічого не казав про сонячне світло. На секунду я подумав, що вона знову почне ображатись, але вона стала розуміти, що образами й відвертаннями не дійдеш пуття, тож прийняла мої правила.

      Можливо, я був аж занадто суворий, я до цього схильний. Але обережність була необхідна. Наприклад, у вихідні на дорозі значно більше машин. У погожу неділю вони проїжджали кожні п’ять хвилин. Іноді вони сповільнювалися, проїжджаючи Фостерс, деякі поверталися назад подивитись, а якісь нахаби навіть просовували свої фотокамери крізь ґрати й знімали. Тож у вихідні я ніколи не випускав її з кімнати.

      Одного разу я саме виїжджав до Льюїса, як мене зупинив чоловік у машині. Чи я господар? Він був одним із таких страшенно культурних, які говорять, наче в них слива в горлі – мовляв, я друг начальства. Він багато набалакав мені про будинок і про те, що пише про нього якусь статтю для журналу, і хотів, щоб я його пустив познімати, а особливо хотів побачити каплицю.

      – Тут немає каплиці, – відказав я.

      – Але, шановний пане, – наполягав він, – вона згадується в історії графства. У десятках книжок.

      – А, це ви про той закуток у підвалі, – я зробив вигляд, мовби тільки-но здогадався. – Туди не пройти. Він замурований.

      – Але ця будівля внесена до каталогу. З нею не можна такого робити.

      Я промовив:

      – Ну, той закуток там є. Тільки його не можна подивитися. Його замурували до мене.

      Тоді він побажав зайти в дім. Я сказав, що поспішаю і затримуватися не можу. Він хотів повернутися: «Тільки назвіть день!» Мене це не влаштовувало. Я послався на те, що в мене багато подібних запитів. Він став доскіпуватися, навіть почав махати переді мною ордером, стверджував, що за ним стоять люди з Охорони пам’яток (хоч ким би вони були), це було справді неприємно, і водночас він наче й підлещувався. Урешті я просто поїхав. Він намагався блефувати, і таке я теж мав очікувати.

      Того вечора я фотографував. Робив звичайні знімки, як вона сидить і читає. Вийшло цілком добре.

      Десь тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплімент у відповідь. Я мав сидіти на стільці й дивитись у куток кімнати. За півгодини вона порвала аркуш – іще до того, як я зміг її спинити. (Вона часто рвала свої