Колекціонер. Джон Фаулз

душу. І не можна отак чинити з такими гарними речами, як ця стара-престара кімната, де так багато людей жило. Ти хіба не відчуваєш?

      – У мене немає досвіду оздоблення приміщень, – пояснив я.

      Вона лише якось дивно на мене подивилась і пройшла повз мене в кімнату навпроти, яку я називав їдальнею, хоча майстри, яких я найняв, називали її двофункціональною кімнатою: половина її була обладнана для моєї роботи. Там стояли три мої шафи з колекцією, і вона їх одразу помітила.

      – Ти мені моїх братів по нещастю не будеш показувати?

      Звичайно, нічого кращого я й побажати не міг. Я витяг одну чи дві найкрасивіші шухляди, де був представлений один рід – нічого серйозного, просто показати.

      – Ти їх купив?

      – Ні, звичайно, – відповів я. – Я їх сам спіймав або виростив. Усіх.

      – Гарно оформлені.

      Я показав їй шухляду з синявцями коріоном і адонісом, у мене був прекрасний різновид ceroneus адонісу і кілька різновидів tithonus коріону, і я звернув на них її увагу. Ceroneus у мене кращий, ніж будь-який у Музеї природничої історії. Я пишався, що можу їй дещо розповісти. Про аберації вона ніколи не чула.

      – Вони прекрасні. Але сумні.

      – Усе на світі сумне, коли його таким робити, – сказав я.

      – Але ж їх сумними зробив ти! – вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. – Скількох метеликів ти вбив?

      – Сама бачиш.

      – Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.

      – Ти не можеш сказати напевне.

      – Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах.

      Я був справді розчарований. Ці її розмови, на мою думку, були просто дурними. Як може десяток екземплярів вплинути на долю виду?

      – Терпіти не можу вчених, – заявила вона. – Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.

      Вона знову намагалася бути хорошою.

      Тоді я додав:

      – А ще я фотографую.

      У мене були фотографії лісів, що за будинком, морські хвилі, які накочувалися на дамбу в Сифорді, справді дуже гарні, я сам їх збільшив. Я поклав їх на стіл так, щоб їй було добре видно.

      Вона подивилася на них і промовчала.

      – Це так, дрібниці, – сказав я. – Я давно цим не займався.

      – Вони мертві, – вона якось дивно скоса на мене поглянула. – Не власне ці. Узагалі фотографії. Коли людина щось малює, воно живе, а коли фотографує – воно помирає.

      – Ну це як запис, – пояснив я.

      – Так. Сухе і мертве.

      Я, було, зібрався сперечатися, але вона додала:

      – Але ці розумно зроблені. Як на фотографію, вони гарні.

      Трохи згодом я сказав:

      – Я б хотів тебе пофотографувати.

      – Чому?

      – Ти,