Колекціонер. Джон Фаулз

розчувши.

      – Він не такий, як ти думаєш, – не зупинявся я.

      Раптом вона присіла на бильце крісла – це все, здається, було для неї занадто важко.

      – Ти маєш на увазі: містер Синґлтон наказав тобі мене викрасти?

      Я кивнув.

      – Але я знаю його дочку. Він… ой, це якесь божевілля, – пробурмотіла вона.

      – Пам’ятаєш дівчину з Пенгерст-роуд?

      – Яку?

      – Ту, яка зникла три роки тому.

      Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Мені так здавалося.

      – Я тоді, мабуть, була не в місті, а в школі на заняттях. Що з нею сталося?

      – Не знаю. Знаю тільки, що це він.

      – Що – він?

      – Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив він. Більше про неї ніхто не чув.

      Раптом вона запитала:

      – У тебе немає цигарок?

      Я незграбно дістав із кишені пачку та запальничку і простягнув їй. Не знаю, може, я мав їй прикурити, але це виглядало б по-дурному.

      Я сказав:

      – Ти нічого не їла.

      Вона тримала цигарку дуже жіночно, між пальцями. Джемпер вона почистила. У кімнаті будо задушливо.

      Вона не звернула уваги на мої слова. Дивно це виглядало. Я знав, вона розуміє, що я брешу.

      – Ти хочеш мені сказати, що містер Синґлтон – сексуальний маніяк, викрадає дівчат, а ти йому допомагаєш?

      Я відповів:

      – Мушу. Я вкрав гроші з банку, і якщо це розкриється, то сяду в тюрму, от я і в його руках, розумієш.

      Весь цей час вона дивилася просто на мене. Вона мала великі ясні очі, дуже допитливі й уважні. (Але водночас то не була некрасива, надмірна допитливість.)

      – Але ж ти виграв великі гроші, чи не так?

      Я зрозумів, що всі мої карти сплутано. Мені стало жарко і незручно.

      – Так чого ж ти йому не віддав ті гроші? Скільки там було – сімдесят тисяч фунтів? Ти вкрав більше? Чи, може, ти йому просто заради розваги допомагаєш?

      – Є ще й інше, чого я тобі сказати не можу. Я в його владі.

      Вона стояла, заклавши руки в кишені спідниці. Для різноманітності стала роздивлятися себе в дзеркалі (звичайно, металевому, а не скляному).

      – І що він хоче зі мною зробити?

      – Не знаю.

      – Де він зараз?

      – Приїде. Я його чекаю.

      З хвилину вона помовчала. Потім раптово змінилася на обличчі, немовби подумала про щось огидне: мої слова скидалися на правду.

      – Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.

      – Так, – сказав я, подумки хвалячи себе за розум.

      – У нього немає будинку в Саффолку, – крижаним тоном заявила вона.

      – Ти не знаєш, – відказав я, але це прозвучало слабко.

      Вона збиралася розмовляти, але я відчував, що треба закінчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальні люди.

      – Я прийшов спитати, чого ти хочеш на сніданок: є каша, яйця і таке інше.

      – Я не хочу снідати, – відмовилася вона. – Ця мерзенна мала кімната. І наркоз. Що це було таке?

      – Я не знав, що тобі від нього стане погано. Слово честі.

      – Що ж тебе