Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

я діабетик, і мені потрібен цукор прудчій! Брехня номер тридцять п’ять.

      – Ти хотів сказати, тобі потрібен цукор хутчій?

      – Байдуже.

      Я був не в захваті від своєї брехні, а ще не вірив у можливість знати своє майбутнє наперед, просто я сильно захотів потрапити до неї в квартиру. У компенсацію за свою брехню я пообіцяв пожертвувати невелику суму для хворих, котрі справді страждають від діабету, якщо мені даватимуть більше кишенькових грошей. Вона тяжко зітхнула, наче почувалася неймовірно ніяково, але, з іншого боку, вона мене й не виганяла. З будинку долинув чоловічий голос. Вона запитала:

      – Хочеш апельсинового соку?

      – А кава у вас є?

      – Йди за мною, – сказала вона мені та пішла всередину квартири.

      – Як щодо немолочних вершків?

      Поки я йшов за нею, встиг помітити, що в квартирі було ідеально чисто і затишно. На стінах всюди висіли гарні фото, причому, на одному з них була гола вагіна афроамериканки, від чого мені одразу стало ніяково.

      – А де подушки від дивана?

      – Цей диван без подушок.

      – А це що таке?

      – Ти маєш на увазі картину?

      – Ваша квартира гарно пахне.

      Звідкись знову долинув чоловічий голос, цього разу страшенно гучний, неначе чоловік був у відчаї, але жінка не звернула на крик жодної уваги, наче не почула його, або ж їй було байдуже.

      У кухні я торкнувся майже до всього, бо мені це здалося природним. Я провів пальцем по мікрохвильовці та побачив, що він одразу став сірим від пилу.

      – C’est sale,[25] – звернувся я до неї, показуючи свій палець. Вона одразу посерйознішала.

      – Ти мене присоромив, – сказала Аббі.

      – Ви ще не бачили моєї лабораторії, – я намагався її заспокоїти.

      – Цікаво, як таке могло статися? – подумала вголос вона.

      – Ну, речі час від часу забруднюються.

      – Але я люблю тримати помешкання у чистоті. Щотижня до нас приходить жінка, яка наводить тут лад. Я вже мільйон разів її просила прибирати всюди. Я навіть вказувала їй на помилки.

      Я запитав її, чому вона так засмутилась через якусь дрібницю.

      Вона відповіла:

      – Для мене це важливо.

      Я чомусь згадав про переміщення однієї піщинки у пустелі. Я витяг вологу серветку зі свого набору і витер поверхню мікрохвильовки.

      – Якщо ви – епідеміолог, – сказав я, – мабуть, знаєте, що сімдесят відсотків пилу в помешканні складається із частинок епідермісу людини.

      Вона відповіла:

      – Ні, я цього не знала.

      – Я епідеміолог-любитель.

      – Сумніваюсь, що таких, як ти багато.

      – А ще я колись провів неймовірно цікавий експеримент, примусивши Феліз протягом року зберігати весь пил із нашої квартири у пакети для сміття. Вона зробила це для мене. Тоді я зважив пил. Він важив п’ятдесят один кілограм. Тоді я вирахував, що сімдесят відсотків від п’ятдесят одного кілограма – це близько тридцяти п’яти з половиною. Я, наприклад, важу тридцять чотири і п’ять десятих, а коли змокну під дощем, то навіть тридцять п’ять і три десятих кілограма. Це нічого не доводить, взагалі-то, але досить дивно. Куди мені

25

С’est sale – Це занадто (фр.).