Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

згадував про нього. Одним розчерком пера тюдорівського парламенту нам повернули наше ім’я, і я та всі мої сестри стали законними принцесами династії Йорків. Про перший шлюб Сесилії було забуто; його ніби ніколи й не було. Вона знову стала принцесою Сесилією Йоркською, вільною для того, щоб одружитися з родичем леді Марґарет. У Вестмінстерському палаці слуги тепер опускаються на одне коліно, коли подають нам страви, й кожен звертається до кожної з нас ваша милість.

      Сесилія з великою радістю сприйняла несподіване повернення наших титулів, та й усі ми, звичайно, були раді, що знову стали принцесами Йоркськими; але я бачила, як мати мовчки ходить понад холодною річкою, накинувши на голову каптур, заховавши холодні руки в муфту й дивлячись своїми сірими очима на сіру воду.

      – Ваша світлість, що з тобою?

      Я взяла її за руки й зазирнула в її бліде обличчя.

      – Він думає, що мої хлопчики мертві, – прошепотіла вона.

      Я подивилася вниз і побачила багнюку на її черевиках і на краєчку сукні. Вона ходила вже близько години понад річкою, щось шепочучи до збриженої води.

      – Повернися в дім, ти застудишся, – сказала я.

      Вона дозволила мені взяти її за руку, відвести по вкритій гравієм доріжці до садових дверей і допомогти їй піднятися кам’яними східцями до її приватної кімнати.

      – Генрих, певно, має якийсь доказ, що обидва мої хлопчики мертві.

      Я скинула з неї плащ і посадила її на стілець біля вогню. Моїх сестер не було вдома; вони пішли до крамниць торговців шовком, маючи у гаманцях золоті монети й узявши із собою слуг, щоб ті принесли їхні покупки додому, опускаючись на коліно, коли їх обслуговували. Дівчата тепер часто сміялись, радіючи відновленню свого імені. Лише моя мати і я переживали, придавлені горем. Я стала перед нею навколішки, відчуваючи холод сухої рогозяної мати під моїми коліньми. Я взяла її холодні, навіть крижані, руки у свої долоні. Наші голови були так близько одна від одної, що ніхто, навіть якби він підслуховував під самими дверима, не почув би нашого пошепту.

      – Ваша світлість, – тихо запитала я. – Звідки ти це знаєш?

      Вона похилила голову, ніби дістала гострий удар у серце.

      – Він знає. Він мусить бути цілком певним, що вони обидва мертві.

      – Ти ще сподівалася, що твій син Едвард живий, навіть тепер?

      Легкий жест, наче рух пораненої тварини, підказує мені, що вона ніколи не переставала сподіватися: її старший син із Йорків зміг у якийсь спосіб утекти з Тауера і ще живий, десь ховається всупереч імовірності.

      – Справді сподівалася?

      – Я думала, що знатиму, – тихо відповіла вона мені. – Я відчувала, що, якби мій хлопчик Едвард був убитий, серце мені це підказало б. Я думала, його дух не міг покинути цей світ і не доторкнутися до мене, коли він відходив. Ти знаєш, Елізабет, я дуже його люблю.

      – Але ж, мамо, ми обидві чули спів у ту ніч, спів, який лунає тоді, коли хтось із нашої династії помирає.

      Вона кивнула.

      – Так, ми його