Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…

      – Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив. Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

      – Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

      Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» – мабуть, іще років п'ять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило – їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

      – Може, ресторан? – запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

      Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має – соромиться…

      Вона вже відкрила рота – але останньої миті стрималась.

      – Ходімо до Музею.

      – Га? – хлопець заусміхався активніше.

      – До Музею природничої історії, – виголосила Лідка як на іспиті. – Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

      Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

      – А може, все-таки кафе?

      Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж й наздогнав.

      – Тебе як звуть? – спитала вона на ходу.

      – Андрій…

      Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

      – Точно? Не брешеш?

      – Чого б це? – справедливо обурився хлопець.

      – А мене звуть Яною, – сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

      – Яна? – зрадів Андрій. – Яке гарне ім'я…

      – Авжеж…

      Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною – навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п'ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чо-мучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картинки й відремонтовані муляжі, все це буде, але не зараз, тепер старша група надсадно кричить і мочить пелюшки…

      – Ти де навчаєшся, Андрію?

      – Я працюю, – він усміхнувся. – Працюватиму. На суднобудівному. Із Носівки, за лімітом…

      Лідка подумала, що він симпатичний. Що він не такий нахабний, як здалося спочатку. Що він не бреше й не хизується, а щиро вірить, що попереду велике щасливе життя, він улаштувався в місті, тепер лишилося швидко одружитись і клепати по черзі то залізо, то дітей.

      – А я історик, – вона запхнула руки ще глибше в кишені, хоча це, здавалося, було вже неможливо. – Хочеш, екскурсію проведу?

      Андрій невпевнено всміхнувся. У його плани