Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

наприклад, до зоопарку ні в кого не доходили руки. Продовольча криза, транспортна криза, епідемія… І всі ці красені лишилися тут і загинули в клітках. А в цьому циклі ми подбали заздалегідь…

      Позаду, відставши кроків на п'ятдесят, брели двоє байдужих на вигляд здорованів. Дихали повітрям. Ніби мимохідь оглядали лавки та кущі з обох боків від алеї.

      Зарудний зупинився. Провів долонею по огорожі, скептично подивився на свою руку і притулятись не наважився.

      – Ось я й дожив до синового повноліття, – стиха сказав він, дивлячись у небо. – Хто б міг подумати… Лідо, що ти хотіла сказати?

      Вона перевела дух. Зараз вона скаже. Ну ж бо, один, два, три…

      Зарудний раптом схопив її за руку:

      – Дивись!

      Величезне, наполовину всохле дерево здавалося всуціль укритим білками. За хвилину виявилося, що білок усього дві, що вони носяться, танцюючи, обплітаючи рухами стовбур, дражнячи одна одну, граючи в такий собі каскадерський різновид квача. Діда дивилася на білок і відчувала депутатову руку на своєму зап'ястку.

      Гаряча долоня.

      Їй захотілося, щоб ця рука погладила її по голові. І по плечу. І по щоці. їй захотілося взяти цю руку – й ніколи не випускати. А ще краще – торкнутися губами.

      Білки розбіглися; одна з них перестрибнула огорожу, вскочила в дерев'яне колесо й запрацювала лапками, ніби на тренажері.

      – Ось так і крутимось по колу, – глухо сказав депутат Зарудний.

      – Що? – спитала Лідка, боячись поворухнутись.

      Але він усе одно випустив н зап'ястя.

      – Що ти хотіла мені сказати, Лідо?

      Лідка проковтнула слину. Зараз їй найбільше хотілося попросити, щоб він знову взяв й за руку.

      Але вона мовчала.

      – Завтра дев'яте червня, – промовив Зарудний, вивчаючи стрілку-дороговказ. І підсмикнув рукав піджака. Коротко блиснув циферблат дорогого годинника.

      Лідка мовчала.

      – Лідо… Ти ж більше не боїшся? Цього… оголошеного апокаліпсису?

      Вона подивилася йому в очі:

      – Ні. Ви навчили мене не боятися.

      Ось і все. Все сказано.

      Зарудний засміявся. Вітер грався його краваткою – тонкою й темною, з нерозбірливим дрібним візерунком.

      – Мабуть, ти маєш рацію… Ці покидьки у в'язниці, і вони вже нікого не налякають. А післязавтра буде Славків випускний, – він помовчав. Лідка чекала. – Але апокаліпсис… усе одно настане. Хоч через півроку, хоч через рік…

      Лідка вперто відкопилила нижню губу:

      – Байдуже. Я не боюся.

      – Так, – депутат Зарудний першим відвів погляд. – Мабуть, ти маєш рацію… Лідо. Бачиш…

      У далекому вольєрі закричала якась недовивезена тварюка.

      – Моя мама загинула під час минулого апокаліпсису, – сказав Зарудний якось навіть ображено. – Ти гадаєш, й накрило гарячою хмарою? Чи вона отруїлась? Чи попалася глефам?

      Лідка мовчала. їй раптом стало холодно.

      – Ні. її затоптали перед самими Воротами.