Енеїда. Іван Котляревський

так забавлявся,

      То лиха він собі не ждав,

      Не думав і не сподівався,

      Щоб хто з Олімпа кучму дав.

      Но те Юнона повернула,

      І в голові так коверзнула,

      Щоб зараз учинить ярміз;

      Набула без панчіх патинки,

      Пішла в Ірисині будинки,

      Бо хитра ся була, як біс.

      42.[89] Прийшла, Ірисі підморгнула,

      Черкнули разом в хижу вдвох,

      І на ухо щось їй шепнула,

      Щоб не підслухав який бог;

      І пальцем цупко прикрутила,

      Щоб зараз все то ізробила

      І їй би принесла лепорт;

      Ірися низько поклонилась,

      І в ліжник зараз нарядилась,

      Побігла з неба, як би хорт.

      43.[90] В Сіцілію якраз спустилась,

      Човни троянські де були;

      І між троянок помістилась,

      Которі човнів стерегли.

      В кружку сердешні сі сиділи

      І кисло на море гляділи,

      Бо їх не кликали гулять,

      Де чоловіки їх гуляли,

      Медок, сивушку попивали

      Без просипу неділь із п’ять.

      44.[91] Дівчата з лиха горювали,

      Нудило тяжко молодиць;

      Лиш слинку з голоду ковтали,

      Як хочеться кому кислиць.

      Своїх троянців проклинали,

      Що через їх так горювали,

      Дівки кричали на весь рот:

      «Щоб їм хотілось так гуляти,

      Як хочеться нам дівовати,

      Коли б замордовав їх чорт».

      45.[92] Троянці волокли з собою

      Старую бабу, як ягу,

      Лукаву відьму, злу Берою,

      Іскорчившуюся в дугу.

      Ірися нею ізробилась,

      І як Бероя нарядилась,

      І підступила до дівок;

      І щоб к ним лучче підмоститься

      І пред Юноной заслужиться,

      То піднесла їм пиріжок.

      46.[93] Сказала: «Помагай біг, діти!

      Чого сумуєте ви так?

      Чи не остило тут сидіти?

      Оце гуляють наші як!

      Мов божевільних, нас морочать,

      Сім літ, як по морям волочать;

      Глузують, як хотять, із вас,

      Але з другими бахурують,

      Свої ж жінки нехай горюють,

      Коли водилось се у нас?

      47. Послухайте лиш, молодиці,

      Я добрую вам раду дам;

      І ви, дівчата білолиці,

      Зробім кінець своїм бідам,

      За горе ми заплатим горем –

      А доки нам сидіть над морем?

      Приймімось, човни попалім.

      Тогді і мусять тут остаться

      І нехотя до нас прижаться;

      Ось так на лід їх посадім».

      48.[94]«Спасеть же біг тебе, бабусю! –

      Троянки вголос загули. –

      Такої б ради, пайматусю,

      Ми ізгадати не могли».

      І зараз приступили к флоту

      І принялися за роботу:

      Огонь кресати і нести

      Скіпки, тріски, солому, клоччя;

      Була тут всяка з них охоча,

      Пожар щоб швидче розвести.

      49.[95] Розжеврілось і загорілось,

      Пішов димок до самих хмар,

      Аж

89

Хижа, хижка – кладовка, чулан у хаті; вхід туди – із сіней. Хижка не мала вікон. // Принесла лепорт – принесла рапорт. Вираз із тогочасної армійської термінології. // Ліжник – домоткана, груба шерстяна ковдра.

90

Пригадаймо, що троянці мандрують без жінок. Вони ніде не фігурують до цього епізоду, і далі І. Котляревський зовсім забуде про них. Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестійній формі той чи інший епізод Вергілієвої «Енеїди», письменник бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемі. Це важлива прикмета «Енеїди». Приміром, у першій її частині Венера відвідує свого батька Зевса в образі старосвітської української молодиці (І, 14). У другій частині – прибуває до Нептуна «в своїм ридвані, Мов сотника якого пані» (II, 69). У п'ятій – приносить сину Енеєві викуване Вулканом бойове спорядження в образі осяйної небожительки «на хмарі» (V, 43). На початку шостої частини постає в образі бідової маркитанки (VI, 6). Дослідник «Енеїди» Ієремія Айзеншток слушно підкреслював: «Цілком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, не оглядаючись на інші згадки про нього в поемі. Будь-яка згадка про Венеру в поемі має ряд конкретних живих побутових деталей, але ці окремі деталі живуть розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших претензій дати в своїй цілості якийсь єдиний, цільний образ, тим більше – образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. – М., 1969. – С. 26). Те саме стосується образа Енея, інших персонажів поеми. Еней втілює в собі окремі риси українського національного характеру, зокрема відчайдушного, щирого в дружбі і грізного в бою козака-запорожця, але він не має сугубо індивідуальних, тільки йому притаманних рис. У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено, про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться. // Зумовлена загальним історико-літературним розвитком відмінність між Енеєм перших і останніх частин поеми – то вже зовсім інша річ.

91

Нар.: Сняться комусь кислиці, та не знає к чому (кислиці бачить у сні – також і проти плачу. – Номис. – С. 168).

92

Бероя – в «Енеїді» Вергілія – дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.

93

Бахурують – ведуть розпусне життя.

94

Пайматуся – пестливе від «паніматко». // Скіпки, тріски, солому, клоччя – послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку – тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім – солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.

95

Байдак – річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море. // Пороми – плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.