Енеїда. Іван Котляревський

із сього свого задору

      Він, голову піднявши вгору,

      Кричав, опарений мов пес.

      Олімпських шпетив на всю губу,

      Свою і неню лаяв любу,

      Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

      52. «Гей ти, проклятий стариганю!

      На землю з неба не зиркнеш,

      Не чуєш, як тебе я ганю,

      Зевес! – ні усом не моргнеш.

      На очах більма поробились,

      Коли б довіку посліпились,

      Що не поможеш ти мені.

      Чи се ж таки тобі не стидно,

      Що пропаду, от лиш не видно?

      Я ж, кажуть люди, внук тобі!

      53.[98] А ти з сідою бородою,

      Пане добродію Нептун!

      Сидиш, мов демон, під водою,

      Ізморщившись, старий шкарбун!

      Коли б струхнув хоть головою

      І сей пожар залив водою –

      Тризубець щоб тобі зломивсь!

      Ти базаринку любиш брати,

      А людям в нужді помагати

      Не дуже, бачу, поспішивсь.

      54.[99]І братик ваш Плутон, поганець,

      Із Прозерпіною засів,

      Пекельний, гаспидський коханець,

      Іще себе там не нагрів?

      Завів братерство з дьяволами

      І в світі нашими бідами

      Не погорює ні на час.

      Не посилкується німало,

      Щоб так палати перестало

      І щоб оцей пожар погас.

      55.[100]І ненечка моя рідненька

      У чорта десь тепер гуля;

      А може, спить уже п’яненька

      Або з хлоп’ятами ганя.

      Тепер їй, бачу, не до соли,

      Уже, підтикавши десь поли,

      Фурцює добре, навісна.

      Коли сама з ким не ночує,

      То для когось уже свашкує,

      Для сього тяжко поспішна.

      56.[101] Та враг бери вас, – що хотіте,

      Про мене, те собі робіть;

      Мене на лід не посадіте,

      Пожар лиш тілько погасіть;

      Завередуйте по-своєму

      І, будьте ласкаві, моєму

      Зробіте лихові кінець.

      Пустіть лиш з неба веремію

      І покажіте чудасію,

      А я вам піднесу ралець».

      57. Тут тілько що перемолився

      Еней і рот свій затулив;

      Як ось із неба дощ полився,

      В годину ввесь пожар залив.

      Бурхнуло з неба, мов із бочки,

      Що промочило до сорочки;

      То драла врозтіч всі дали.

      Троянці стали всі як хлюща,

      Їм лучилася невсипуща,

      Не раді і дощу були.

      58. Не знав же на яку ступити

      Еней і тяжко горював,

      Чи тут остатись, чи поплити?

      Бо враг не всі човни забрав;

      І миттю кинувсь до громади

      Просить собі у ней поради,

      Чого собою не вбагне.

      Тут довго тяжко раховали

      І скілько не коверзовали,

      Та все було, що не оне.

      59.[102] Один з троянської громади,

      Насупившися, все мовчав

      І, дослухавшись до поради,

      Ціпком все землю колупав.

      Се був пройдисвіт і непевний,

      І всім відьмам був родич кревний –

      Упир

98

Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її. // Базаринка – подарунок, хабар. Походить від польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.

99

Плутон – бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110-115). // Прозерпина – дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.

100

фурцює добре навісна – фурцює – гасає, скаче.

101

Пустіть лиш з неба веремію – веремія – крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію – несподівано напасти, внести замішання.

102

У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ'яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду. // Упир і знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знається з потусторонніми силами. // І добре знав греблі гатить – в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи. Гребля, вода, надто болото – місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар: // Нехай тебе ті кохають, // Що в болоті грають. // Нехай тебе ті любують, // Що греблі руйнують.