Солодка печаль. Дэвид Николс

якоюсь показухою. Зуби цієї дівчини, помітив я, рятувала від досконалості щербинка на лівому різці, немов заломлений кутик сторінки. – Ні, я тут не живу.

      – Я подумав – може, вони твоя родина, ті люди, що гналися за тобою.

      – Еге, ми постійно це робимо, я, мама й тато – тільки-но побачимо поле…

      – Ну, я не знаю…

      – Це була дурна гра. Довга історія.

      Зміна теми:

      – Ще раз: що ти там робив?

      – Читав. Просто гарне місце для читання.

      Вона кивнула зі скепсисом.

      – Природолюб.

      Я знизав плечима.

      – Зміна оточення.

      – А як же «Бійня номер п’ять»?

      – Нормально. Не така вже й бійня.

      Вона розсміялася, хоч я лише частково жартував.

      – Я чула про неї, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлоп’яча книжка. Так?

      Я знову знизав плечима…

      – Тобто якщо порівнювати з Етвуд або Ле Ґуїн…

      …бо якщо вона зібралася говорити про літературу, то я міг із тим самим успіхом штовхнути її в кущ і втекти.

      – Отже. Про що вона?

      «Чарлі, ти можеш щось розповісти класові про намір автора в цьому абзаці? Своїми словами, будь ласка».

      – Про одного чоловіка, ветерана війни, якого викрали інопланетяни, і тепер він в інопланетному зоопарку, але постійно повертається у спогадах до сцен із війни, де він у полоні…

      «Так, це сама дія, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлі, будь ласка».

      – Але це також про війну, і про бомбардування Дрездена, і така собі фатальність – не фатальність, гм, фаталізм? – щодо того, чи важливе життя, або чи свобода волі – це омана, ілюзія. Тобто твір, звісно, жахливий, про смерть і про війну, та водночас кумедний.

      – До-обре. Таки справді трохи схоже на хлоп’ячу книжку.

      «Добери кращі слова».

      – Сюрреалістична! Ось яка вона. І справді добра.

      «Дякую, Чарлі, сідай, будь ласка».

      – До-обре, – промовила вона. – Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «інопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав…

      – Ні, але кіно дивився.

      Вона скоса глянула на мене.

      – Жартую, я лише хотів сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач.

      – Що ж, – мовила вона, – це добре, – а потім, наче тут був якийсь зв’язок: – У якій школі навчаєшся?

      Це було нудне, але законне запитання, і я подумав, що найкраще буде бовкнути:

      – Щойно закінчив Мертон-Ґрейндж.

      Сказав і дивився, очікуючи типових емоцій, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тільки-но вийшов із в’язниці. Правду кажучи, я і тіні цього не помітив, та все ж відчув наплив роздратування.

      – А ти із Четсборна, так?

      Вона заклала гривку за вухо й розсміялася.

      – Як ти здогадався?

      Тому що діти із Четсборна – пафосні богемні наркомани, хіпі. Діти із Четсборна ходять до школи у власному одязі, тобто у вінтажних сукнях із квітковим візерунком та іронічних футболках, які наштампували