Солодка печаль. Дэвид Николс

з нетерпінням чекаючи на посадку. Я прикрив очі й спостерігав, як плавають волокна проти екрана моїх повік, намагався простежити за ними до межі свого зору, де вони стрімко тікали, мов риба у струмку.

      Коли я прокинувся, сонце стояло в зеніті, і я відчув важкість у голові й миттєво запанікував від ухкання і мисливських окриків із пагорба: банда. Вони з’явилися, щоб уполювати мене? Ні, я почув шерех трави й панічне задихання їхньої жертви, що тікала з пагорба в моєму напрямку. Я вдивився крізь високу траву. На дівчині були жовта футболка й коротка синя джинсова спідниця, що заважала їй бігти – я побачив, як вона підбирає її обома руками, а тоді озирається і нахиляється, щоб перевести подих, притискаючись лобом до своїх обдертих колін. Я не бачив виразу її обличчя, але раптом із хвилюванням усвідомив, що цей будинок – якась зловісна установа, притулок або таємна лабораторія, і що я міг би допомогти їй утекти. Знову крики й улюлюкання, і вона озирнулась, а тоді напружилася, ще вище задерла спідницю на своїх блідих ногах і побігла просто на мене. Я знову присів, але лише тоді, коли побачив, як вона знов озирнулась, аж раптом хитнулася вперед і впала обличчям у землю.

      Соромно казати, але я засміявся, затиснувши рота долонею. Якусь мить було тихо, а тоді я почув, як вона застогнала й захихикала водночас.

      – Ай! Ай-ай-ай, ідіотка! Ай-й-й-й!

      Вона була, мабуть, метрів за три-чотири від мене, її подих переривався болісним сміхом, і я раптом згадав про свої голі груди, рожеві, як консервований лосось, і про піт та цигарковий попіл, що разом прилипли до шкіри. Я почав робити викрутаси, щоб якось одягтися, залишаючись при цьому розпластаним на землі.

      Із будинку на пагорбі почувся зловтішний голос:

      – Гей! Ми здаємося! Ти виграла! Повертайся до нас! – і я подумав: «Це пастка, не вір їм».

      Дівчина застогнала сама до себе:

      – Тримайся!

      Ще один голос, жіночий:

      – Ти чудово впоралася! Обід! Повертайся!

      – Не можу! – промовила вона, вже сидячи. – Ай! До дідька!

      Я ще глибше втиснувся в землю, коли вона спробувала встати, сперлася на щиколотку й скрикнула від болю. Мені довелося б розкрити себе, та, здавалося, немає буденного способу вистрибнути на когось у лузі. Я облизав губи й незнайомим голосом гукнув:

      – Агов!

      Вона охнула, крутнулася на здоровій нозі й одразу ж упала на спину, зникнувши у траві.

      – Слухай, не треба казитись, але…

      – Хто це сказав?!

      – Просто коли вже ти знаєш, що я тут…

      – Хто? Де?

      – Тут. У високій траві.

      – Але хто ти в біса такий? Де ти?

      Я швидко натягнув футболку, встав і навприсядки, наче під обстрілом, підібрався туди, де вона лежала.

      – Я намагався не налякати тебе.

      – Що ж, тобі не вдалося, психу!

      – Гей, я тут перший був!

      – Що ти взагалі тут робиш?

      – Нічого! Читаю! Нащо вони за тобою женуться?

      Вона