Солодка печаль. Дэвид Николс

руку. Вона всміхнулась у відповідь і пішла геть.

      Ми вчотирьох рушили в нашу останню прогулянку додому, перетворюючи цей день на байку ще до його закінчення. Внизу біля залізничної колії, серед сріблястих берез ми бачили туман диму, помаранчевий спалах церемоніального багаття, яке розклали Ґордон Ґілберт і Тоні Стівенс зі старих тек і форми, пластику й нейлону. Вони ухкали й кричали, мов дикі звірі, але ми й далі йшли до перехрестя, на якому завжди розходилися. Ми вагалися. Мабуть, варто було відзначити цю подію, сказати кілька слів. Обійнятися? Але ми уникали сентиментальних жестів. Це буле маленьке містечко, і втратити в ньому зв’язок коштувало б набагато більших зусиль, ніж постійно бачити одне одного.

      – Ну, бувайте.

      – Я вам зателефоную.

      – У п’ятницю, еге?

      – Побачимось.

      – Бувайте.

      І я пішов додому, де мешкав тепер сам із батьком.

      Нескінченність

      Колись я бачив повторюваний сон, породжений, мабуть, впливом дочасного перегляду фільму «2001. Космічна одіссея», – про нескінченний плин крізь неосяжний космос. Сон лякав мене і тоді, і тепер, не через задихання і голод, а через оце відчуття безсилля: нема на що спертись або від чого відштовхнутися – лише порожнеча й паніка, і переконаність, що це ніколи не скінчиться.

      Такі ж почуття виникали влітку. Як можна сподіватися заповнити безліч днів, кожен із яких нескінченно довгий? Під час нашого завершального семестру ми складали плани: нальоти на Лондон, щоб облазити Оксфорд-стріт (і лише Оксфорд-стріт), якісь експедиції в дусі Тома Соєра до Нового лісу на острові Вайта, з наплічниками, повними пива. «Похід на п’янку» – так ми це називали, але і Гарпер, і Фокс знайшли собі роботу на повний день – працювали за чорну готівку в Гарперового батька, будівельника, тож план накрився. Без Гарпера ми з Ллойдом лише чубилися. До того ж я і сам працював на пів окладу, також за чорну платню, за касою на місцевій автозаправці.

      Але це займало лише дванадцять годин на тиждень. Решту мого часу я був вільний робити – що? Розкошувати, ніжачись у ліжку серед тижня, швидко набридло, лишився тільки тривожний сум, коли сонце пробивалося крізь фіранки, а попереду простягався довгий, лінивий, млявий день, а потім ще один, і ще, і кожен день – немов роздуте чортове державне свято. Радше з наукової фантастики, ніж з уроків фізики, я знав, що час поводиться по-різному залежно від твого місцеперебування. І, якщо дивитися з низенької койки шістнадцятирічного, наприкінці червня 1997 року він рухався повільніше, ніж будь-де в космосі.

      Будинок, у якому ми мешкали, був новий. Ми переїхали з «великого будинку», сімейного дому, незабаром після Різдва, і я дуже за ним тужив: один із двох особняків, поєднаних спільною стіною, суцільні квадрати й трикутники, наче в дитячих малюнках, із поруччям, що збігає донизу, із власною спальнею в кожного, із придорожньою стоянкою і гойдалками в саду. Батько придбав великий будинок у недоречному напливі оптимізму, і я пам’ятав,