Солодка печаль. Дэвид Николс

сказала… – але вона знову бурмотіла мені в шию і я зміг розібрати лише слово «ванна».

      – Я тебе не чую…

      І знов якесь «мур-мур-ванна». Я спитав себе, чи, бува, не каже вона, що мені треба помитися? Якби тільки звук зробили тихіше.

      – Вибач, ще раз?

      Емілі пробурмотіла.

      – Гаразд, – мовив я, – останній раз.

      Емілі відірвала обличчя від моєї шиї і зиркнула на мене зі справжньою злістю.

      – Чорт забирай, я сказала, що думаю про тебе у ванній!

      – О. Справді? Дуже тобі дякую! – сказав я, але цього здалося недостатньо, тому додав: – Я теж!

      – Що?

      – Я теж!

      – Ні, не думаєш! Просто… а, просто забудь це. О Господи Ісусе! – вона застогнала і знов опустила голову, але тепер у нашому повільному танці була злість, і ми обоє відчули полегшення, коли пісня скінчилася. Збентежені раптовою тишею, парочки відступили геть, їхні обличчя блищали й усміхалися.

      – Куди підеш далі? – спитала Емілі.

      – Не знаю. Збирався заскочити до Гарпера.

      – До лігва? О. Гаразд, – вона похнюпила плечі, скривила нижню губу і дмухнула вгору, на свою гривку. – Ніколи не бувала у лігві, – сказала вона, і я міг би запросити її, але пропускна політика Гарпера була безжальною та негнучкою. Минула мить, а тоді вона одним важким ударом штовхнула мене у груди: – Побачимось.

      Мені далі відставку.

      – Гаразд, пані та панове! – сказав містер Гепберн, знову повернувшись до мікрофона. – Схоже, що, зрештою, ми маємо час для однієї останньої пісні! Я хочу бачити кожного з вас на танцмайданчику, усіх до останнього! Ви готові? Я вас не чую! Пам’ятайте: танцюйте навколо тирси, будь ласка. Почали!

      Пісня була «Heart of Glass» Блонді, лише трохи ближча до нас у часі, ніж «In the Mood», але явно чудова, бо зараз на танцмайданчику були всі: діти з драмгуртка, похмурі дітлахи з гончарної студії, навіть Деббі Варвік, виснажена, бліда, невпевнено тримаючись на ногах. Лабораторні техніки випустили останню порцію сухого льоду, містер Гепберн додав гучності, і, під ухкання і підбадьорливі крики, Патрік Роджерз стягнув через голову сорочку й став розсікати нею повітря в надії розпочати шаленство – потім, коли за ним ніхто не підхопив, натягнув її знову. Зараз новою зіркою був Ллойд, який затискав долонею рот Фоксу, вдаючи, що цілує його. Малюк Колін Смарт, єдиний чоловік у драмгуртку, влаштував гру на довірі, де треба було по черзі падати спиною в руки одне одному в такт музиці, а Ґордон Ґілберт, винищувач тромбонів, сидів на плечах Тоні Стівенса, обіймаючи блискучу кулю, неначе потопельник, що чіпляється за буй, а потім Тоні Стівенс відступив убік і залишив його бовтатися, доки Паркі з обслуговування будівлі тицяв у нього ручкою швабри.

      – Гляньте! Гляньте! – крикнув хтось іще, коли Тім Морріс розпочав брейкданс, кидаючись на підлозі, шалено крутячись у тирсі й дезінфектантах, а тоді підстрибнув на ноги й почав несамовито обтирати свої