Солодка печаль. Дэвид Николс

ми її почули.

      – …

      – Що?

      – …

      – Я не…

      – Привіт! Я просто сказала «привіт», ось і все.

      – Привіт, Емілі.

      – Гелен.

      – Привіт, Емілі.

      – Що робите?

      – Ми спостерігачі, – сказала Гелен.

      – Що?

      – Спостерігаємо, – сказав я.

      – Бачили, як Марк сунув руку під спідницю Лізі?

      – Ні, боюся, що це ми проґавили, – сказала Гелен. – Але бачили, як вони цілувалися. Це справді дещо. Ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку чагарникову свиню, Емілі? Вони явно вивихують щелепи, он там…

      Емілі дратівливо покосилася на Гелен.

      – Що?

      – Я кажу: ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку…

      – Слухай, ти хочеш потанцювати чи як? – нетерпляче гримнула Емілі, тицяючи мене в коліно.

      – Про мене не турбуйся, – сказала Гелен.

      Мабуть, я тоді надув щоки й видихнув повітря.

      – Ну гаразд, – погодився я і зістрибнув на підлогу.

      – Не послизніться на блювотинні, голубки, – мовила Гелен, коли ми прямували до танцмайданчика.

      Повільні танці

      Я витягнув руки, і якусь мить ми стояли, тримаючись одне за одного розведеними в боки руками, наче пенсіонери на танцях. Емілі виправила мене, поклавши мою руку собі на поперек, і коли ми почали наше перше кружляння, я заплющив очі й спробував визначити емоцію, яку відчував. Штучне зоряне сяйво натякало, що я мав би почуватися романтично, а хрип саксофона, відчуття біля себе її стегна та застібки її бюстгальтера вже мали б розпалити бажання, проте єдиною емоцією, яку я впізнав, було збентеження, і я прагнув лише одного – щоб ця пісня скінчилася. Любов і бажання надто переплелися з глумом, і, звісно, на краю залу Ллойд уже хтиво водив язиком, доки Фокс повернувся спиною, схрестив руки й погладжував власні лопатки. Я прилаштував свою праву руку так, що виднівся лише один середній палець, що здавалося мені доволі дотепним, і ми кружляли, доки грав саксофон. «Скажи щось, скажи хоч щось…»

      Емілі заговорила першою.

      – Від тебе пахне хлопцями.

      – О. Так, це старий ігровий костюм. Усе, що маю. Пробач.

      – Ні, мені подобається, – сказала вона й принюхалася до моєї шиї, і я відчув на собі вогкість, що могло бути цілунком чи дотиком вологої фланелі. Якщо не враховувати бабусь, до того я цілувався або був поцілований двічі, хоча було б доречніше описати ці події як зіткнення обличчями. Перший випадок трапився на затемненій аудіовізуальній виставці під час історичної експедиції на давньоримські руїни. Немає причин, із яких ми інстинктивно знали б, як цілуватися, – це як катання на сноуборді чи відбивання чечітки: цього не навчишся, просто спостерігаючи, – однак Бекі Бойн узяла за інструкцію Диснеївські казки й стискала губи в тугий сухий пуп’янок, яким тицялася мені в обличчя, наче пташка, що дістає горішки від годувальника. Кіно також навчило нас, що поцілунок – не поцілунок, якщо він беззвучний, тож кожна точка контакту доповнювалася маленьким прицмокуванням, штучним, як клацання язиком,