Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

важкої роботи. Сьогодні його «я» розчинялося в полях, пірнало в бездонне небо, бігало колишнім хлопчиськом по лісах – у часі, коли належав лиш сам собі. Ліс був найкращим спомином дитячого життя. Дрібка солі – і гайда на цілий день. Посолив лисички, сироїжки, рижики – і ходиш, ситий, по тій красі, прислухаєшся, придивляєшся… Шкода, що година так швидко перейшла. Над пошарпаною будівлею фабрики повидла, або, на місцевий лад, мармуляди, панував румбарбаровий аромат з відтінком кориці й ванілі. На широкому подвір’ї вже стояло з десяток возів. Неподалік чоловіки щось жваво обговорювали. Дідич підійшов до гурту.

      – …Так що закінчилася юж їхня дружба. Мало стало Гітлеру своєї Німеччини і Польщі, мало, – хитав головою Матвійко з Полнятич.

      – Ну, з того ніц не буде, кажу вам, – махнув рукою його сусід Петро. – То вже воює весь світ. То зійшлися каса, маса і раса.

      – Нех воює. Переможе каса і маса, – впевнено мовив Никон. – Американські Штати з Англією і Совіти.

      – Ну, але, скажу вам, і раса так просто не здасться, – покрутив головою Петро. – То є велика різниця: воювати, коли не чекав нападу, і бути готовими, як німаки.

      – І що тут нового сталося? – не міг уторопати Дідич.

      – Та те нове, Йване, вже й не чисто нове, – засміявся Матвій. – Молоко вже би разів десять скисло. Німці на Совіти напали. Уже й добрих кілька сотень кілометрів вглиб їхньої землі запхалися. І все про бліц-криг по радіо кричать.

      – То як?

      – А так, Йване, як блискавка на полі в худобу вріже: блись – і корова брик!

      Іван ошелешено мовчав і переводив погляд то на одного, то на іншого. То були нові, ще не звідані і від того неприємні загрози, хоча…

      – Може, в нас щось зміниться? – подумав уголос.

      – Аякже, Йване, аякже! – засміявся Петро. – Румбарбару від нас не схочуть, то точно. Ще щоби нас не захотіли ковтнути, як наше молоко, м’ясо і яйка…

      Коник неквапно чвалав під гору. Пустий віз торохкотів. На обрії збиралися грозові хмари. Тривожилася перепілка в хлібах, скликаючи потомство. Та Йван не бачив і не чув нічого. Чого, чого та хлопська доля не може оминути війни? Жінкам таки легше, тільки стогнуть більше… Дід у Першу світову пропав. Пішов восени до Ярослава, коли там фронт проходив, і пропав. Кажуть, солдати австро-угорської армії спіймали як шпигуна. Колись дядько Кубран, материн брат, років зо двадцять тому за Західну Україну в Галицькій армії воював з австріяками й поляками. Добре, що поранили, то завчасу додому повернувся. Стрільці Йозефа Пілсудського не сплять: добре пильнують, щоби ніхто, крім поляків, голови не підносив і держави своєї не хотів – мовчати треба. І то мовчить донині, ані шелесть: тільки найрідніші знають, де був і що робив. А то б у Домб’є[2], в польському концтаборі, відсидів би. А чи досидів свою дорогу до неба. Живе тепер відлюдником, корову пасе, дітям байки розказує. А Дозька війна як переїхала? За кого ту свою ногу віддав, чи сам хоч знає? А чи знають за Дозькову ногу ті, що почали ту війну? Війна, не війна… Світ не змінюється: багаті жеруть, а бідні мруть. І люди паскудні, і без людей паскудно…

2

Домб’є – концентраційний табір в околицях Кракова, який діяв у 1914–1923 роках. Польська влада утримувала тут полонених та інтернованих українців.