Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

палю заробить!

      Травневе сонце – гарне, не пекуче. Радісні переспіви високих жайворонків. Великдень! Широка звивиста дорога. Сьогодні вона шумна, говірлива: українські родини йдуть на святкову службу в сусідні Полнятичі. В селі споконвічно працював свій календар, поділений на дві частини: «дожити до Різдва» і «дочекати Великодня». Звісно, мав він і менші поділки: «Петрівка, жнива скоро», «дотягнути до Спаса», «Перша Пречиста», «вже й друга Пречиста». Та «дочекати Великодня» – це як отримати перепустку від Бога на цілий рік: живи-працюй далі, все буде добре. Та й за те, що дожили до нього, нині подякувати треба всім разом. Кожен по тій дорозі йшов, як красна писанка, – чистий, прибраний. Бо ж, як повторювала завжди стара Сташка, «Що ти їси – ніхто не бачить, а те, в що ти одягнений, бачать всі». Ох же ті очі людські! Зразу сигналять своїм недобрим язикам, а вони тебе так поламають і вирівняють, як добрий сільський костоправ. Сьогодні всі на видноті. Жадібно глипають один на одного і порівнюють, порівнюють. Та… Антон Пйонтка нині таки вдома. Решта – мають що й поїсти, і вдягнути. Йдуть босими ногами, взуття у вузликах несуть. Хвала Богу за здоров’я. Лляні сорочки з дрібненькою вишивкою на кожному. В руках – святкові кошики з високими пасками, грудкою жовтого масла, куснем копченого сальця – Великдень! Зверху – крашанки, писанки різнокольорові: життя ж бо вічне, як яйце! І кольорове таке ж… Обрамлення полів обабіч дороги дивовижно красиве. Такий відтінок зелені буває лише навесні й ніколи пізніше – дитячий, чистий, ніжний. У Йвана він будив надію на добрий врожай. У Степанка – на тепле літо, купання в Молочці й ігри з друзями. На те, що Чеся Щигельська засміється до нього і дивитиметься довго-довго своїми фіалковими очима… Гарні таки батько із сином: чорняві, поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших… Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще… Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала – зелене, як у… Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.

      – Ой, ледве догнала тебе, сестро, – Анеля перевела дух біля Зоськи.

      – Тітко Зосю, подиви, яка в мене нова сорочечка, – похвалилася Бася.

      – О-о, ти ж моя гарна кульбабко! Уже ти будеш найгарніша на сьогоднішній службі, – замилувалася племінницею Софія.

      – А я ще й два гроши маю, – похвалилася «кульбабка» монеткою. – Сама сьогодні покладу в церкві. Я вже доросла, тітко Зосю!

      – Йой, а я б так хотіла бути знову маленькою, – засміялася жінка.

      – А я таки не знаю, ким би я хотіла бути, – вступила Анеля. – Певно, тією пташиною малою, що он там співає, – піднесла голову догори. – І грошей не треба було б, сонця і трави вистачало б…

      Зося пильно глянула на сестру:

      – Щось