Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

інші. А Юзик не потребував ні людей, ні їхніх думок: удовольнявся товариством своєї корови і маленького кудлатого песика Бриська. Не йшов ні до кого, не підлаштовувався ні під кого. Розмовляв сам із собою і з Богом, а влітку – з цікавими до нього дітлахами. Мав Юзик ще дещо, дорожче від корови й песика, – дві книжки, залистані до крихкості сторінок. Читані-перечитані, напам’ять вивчені. Одна тримала молодість душі, друга – розуму. Привіз у заплічнику майже двадцять п’ять років тому. «Наша бувальщина» Михайла Грушевського і Біблія. Звідти й мудрості набрався – для себе і для молодих. От і сьогодні вже у двері хлопці стукають:

      – Виганяйте корову, діду, пасти будемо! – а очі горять радістю й цікавістю.

      Засміявся старий у сиві вуса, кожного по голові погладив, по плечку поплескав:

      – Помічники мої гарні! – рушив, легенько шкутильгаючи, до хліва.

      Брисько за ним крок у крок, пишним хвостиком крутить. Умостилися всі на пагорбі під старою лісовою черешнею, корови неподалік пашу скубуть.

      – Діду, а розкажіть знову за козаків, – просять дітлахи.

      – О-о, козаки… – усміхнувся, обвів поглядом кожного, задивився вдалину, неначе козаків побачив. – Це були вільні люди, як птахи… І човни їхні називалися, як птахи, – чайки, – старий Юзик вів їх, як чарівник, крізь час. – І боялися їх пани-ляхи, бо мали важкі гріхи перед українським людом. І татари боялися. І столицю турків, місто все в золоті, Царгород, підкорили. Не було вправніших бійців, аніж вони. А Іван Сірко вмів навіть на вовка перетворюватися і так розвідку вів. Та й після його смерті козаки за наказом Сірка всюди возили його праву руку із собою: мовляв, допомагатиму вам зі світу мертвих. Так у всіх битвах вигравали!

      – Діду, а де тепер та чарівна рука є? – спитав Тимко.

      – О-о… То коли француз Наполеон Москву зайняв, москалі наказали привезти її. Обносили Сіркову руку навколо своєї столиці – так і пішла французька армія геть. Програла вона тоді. А правицю Сіркову москалі сховали в глибоке підземелля, в золоту скриню, бо зрозуміли, що то скарб великий…

      Хлопці сиділи, поринувши у дивний забутий світ. Тріщало віття: в наступ поспішали полки Богуна… Навколо проносилися спритні вершники з довгими чубами, доганяли польських гусарів і рубали гострими шаблями їхні причеплені за спиною гусячі крила, що аж пір’я врізнобіч летіло.

      – А пістолі, пістолі вони мали? – поцікавився Степанко.

      – Аякже, Степане! І пістолі мали, і кулі самі відливали – кругленькі, завбільшки, як ото над нами лісові черешні. Волю голими руками не здобудеш, хлопче! Але справжню силу тобі не пістоль дасть, – глянув хитро на Степана. – Зброя лише слухає твої пальці. А пальці – голову: маєш знати, чого ти хочеш досягти, розумієш?

      – Так, як козаки хотіли мати свою державу? – задумано мовив Влодко.

      – Так, хлопче, правильно! Але одна хмаринка дощу доброго не дасть, як і одне дерево не зробить лісу. Козаки сильними були тільки разом. Треба, щоб єдність була, щоб усі захотіли бути вільними