Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

наші воріженьки, як роса на сонці… – звучало натхненно і сильно.

      Лихі люди, що трясли кулаками з усіх боків: граф з родиною, Зельонка, солтис Михальчук, Петер з друзями, – якось маліли, відсувалися і пропадали зовсім.

      – …І покажем, що ми, браття, козацького ро-о-о-ду!.. – піднесено закінчили спів чоловіки. Хоча… ні, тепер це були боги, за якими кожен годен був іти на край світу.

      Шаноблива тиша. То було незрозуміле, але глибоке потрясіння. В декого стояли сльози в очах. За мить – грюкіт: Тимко зомлів…

      Йван оглядав поле: гарний ячмінь, густий. Колос уже тужавіє, зернятка твердішими стали. За тиждень-два жнива. Щоправда, в одному кінці, ближче до лісу, таки дикі кабани столочили шмат. Як повадяться – біда буде, ой, біда. Не знають вони, що кожне відро зерна ще в колосі пораховане. Бо то не зерно – то саме життя родини Дідичів. Йой, лишенько: ще й кущі картоплі попідривали. Так, треба ставити капкани. Чоловік стурбовано цвьохнув віжками:

      – Вйо, мій конику, до брата Андрія…

      Щось удвох та й придумають, як дати раду тим кабанам.

      – О, вуйку Йване, як добре, що ви прийшли! Батько якраз наказав за вами йти, – радісно зустріла чоловіка небога Марійка. Відкинула тугі коси назад, озирнулася. – А в нас хороша новина є, – стишено повідомила. – Тато велів нікому з чужих не розказувати, тільки своїм. Ходіть до хати.

      «Напевно, Роман, той мавпун бразильський, нарешті звісточку прислав», – пронеслося в голові. Схвильований Іван поквапився до хати.

      – Слава Йс-су, – мовив.

      За столом – брат Андрій, його менший син Богдан і…

      – Антоне, невже ти? Повернувся нарешті? – з радістю вдивлявся у змужнілого небожа.

      – Я, вуйку мій дорогенький, я, – піднявся з-за столу високий красень і обійняв дядька.

      – Як ти тут опинився, Антоне? Худий який… Кажуть, що війна зі Совітами є? Бо ми тут, як кроти, живемо: ніц не бачимо, ніц не чуємо, – засипав хлопця запитаннями Йван.

      – Відгодуємо його за трохи, – Андрій не зводив очей зі старшого сина.

      – Сліпими й глухими кротами бути, вуйку, на планеті вже нікому не вийде: війна всіх зачепила. Пів світу воює вже. Ото завдяки тій війні я і вдома знов опинився, – сумно всміхнувся Антон. – Бо ж як у Польщі війна почалася, Совіти Львів зайняли і вже нікого до Польщі не випускали. Лиш тепер, коли німці прийшли, зміг добратися сюди.

      – Документи маєш в порядку? – поцікавився Андрій.

      – Так, тату, – скупо відказав Антон.

      – І як тепер зароблятимеш на хліб? Може, десь у Ярославі роботу токаря можна буде знайти? – поцікавився Йван.

      – Роботу токаря можна буде знайти завжди, але… – якось задумано мовив Антон і замовк.

      – Але що, що, сину? – стривожився Андрій.

      – Богдане, йди, допоможи Марійці худобу попорати, – звернувся Антон до меншого брата.

      – Я вже не малий, – пробурчав Богдан, неохоче підводячись, – можна й мені знати більше. Тебе не було, то хто батькові допомагав?..

      – Я