Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

місце, – пожартував Андрій. – А ще, – кинув недовірливий погляд на брата, – тільки не смійся, але… Але Ганя моя зі мною. Так, так, – перехопив здивований погляд Івана. – Приходить до мене у снах. Поговоримо з нею, часом і покохаємось. І так добре мені стає, спокійно. Та й не треба мені нікого більше.

      Іван почухав потилицю, глянув на брата, засміявся. Знову глянув. Андрій сидів, незворушно вдивляючись в якусь точку.

      – Дива… Чуєш, а може, та мавпа – то його жінка? – знову вперся серйозним поглядом у фото Йван.

      – Та молодий… – знизав плечима Андрій. – Усе може бути, все може бути. Видиш, які задоволені обоє.

      Брати знову замовкли, вишукуючи правду на пожовтілому фото. Іван перевів погляд на пахучі дерев’яні завитки стружки на долівці.

      – Зате, бачу, робота в тебе якась є, замовлення маєш.

      – Та якась є. Шафу замовили з різьбленням. Ще трохи маю доробити. Допоможеш?

      – Так, звісно, – кивнув Іван. – Ще й маю до пана столяра своє замовлення.

      – Яке, Йвасю?

      – Та тридцять п’ять мені вже, пора…

      – Уже тридцять п’ять? – сумно всміхнувся Андрій. – Ну, так, маєш рацію – за себе вже час подбати. Помаленько, потихенько – зробимо, Йване, зробимо…

      Софія тішилася сонцю, погожій днині і переможному кудахтанню восьми курок. Кожне яйце обережно витирала запаскою і несла в глибокий плетений кошик у коморі. Одненьке дала Степанкові:

      – Випий, дасть тобі силу.

      Степан смачно сьорбнув, витерся.

      – А ще? – глянув запитально на маму.

      – А ще – ввечері. Йди, вже час корову на пасовище гнати, – легенько підштовхнула малого до дверей. – Скоро буде Великдень, паску спечу і перекладанець. То вже наїсися.

      – Щось не віриться, що таке колись буде, – пробурчав син і рушив до хліва.

      Жінка приязно дивилася вслід. Так, хоче їсти, бо виріс он як. Уже й батька доганяє. Вже й за трохи Великдень. Сорочки святкові треба передивитися, чи міль часом ними не зацікавилася. Зоська рушила до скрині.

      – Господарі! Є хто?

      Зосьці похололо всередині. Той низький владний голос тепер міг ввести в ступор кожного селянина.

      – Прошу, прошу, пане Теофілію, – задріботіла жінка до дверей, – заходьте.

      – Ну, корову вашу видів, як малий погнав на пасовисько. Жива і тільна, вже записав собі, – потряс синім зошитом перед Зоською. – Курей маєш вісім, так як записано. Кури не маєш права рубати – конфіскую.

      – А як курка здохне в мене?

      – То маєш принести здохлу, показати і тоді при мені закопати. Показуй свиню, господине.

      – Так, так… Прошу, прошу. Йдемо сюди, – повела солтиса до загороди.

      – Ти ба! – вигукнув Михальчук. – Що, і в тебе ніц не росте? – глумливо спитав і з підозрою подивився на жінку. Поліз у загороду, смикнув свинку за гумовий кульчик – міцно сидить.

      – Та… якась така нездала чисто свинка. Чи то черви має, чи, може, зерна мало даю, – стенула плечима Зоська.

      Теофілій недовірливо вивчав Софіїне