Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

малий обійняв усміхнену біляву дівчину.

      – Нічого не вартує сліз, повір! Особливо дитячих. – Дівчина притиснула до себе Степана, а він все не міг спинитися.

      – Ти теж… Ти теж не розумієш, – схлипував хлопчина, – я можу навчитися читати, орати, молотити. Але є те, чого я не можу змінити…

      – Стати поляком? – наче читала думки Катажинка.

      – Так, саме так, – захитав головою малий. – Я… я навіть не зміг оте достоту пояснити татові й мамі…

      – І не треба тобі ставати ним, – задумано мовила дівчина.

      – Як? – не міг допетрати малий. – Я ж буду битий ще і ще…

      – Знаєш, хлопче, там, на небі, усе так добре видно і зрозуміло… Люди завжди чомусь шукають ворогів. Як ворогів нема, то їх придумують. Повір, якби ти був поляком, знайшлися б такі, що не злюбили б тебе за те, що ти – поляк. Або… – Катажинка задумалася на мить, – що ти худий… Чи занадто товстий… Чи чорнявий або – білявий. Або – дитина. Або – старий. Або – сьорбаєш чи плямкаєш. Або – колупаєшся в носі… Задосить говориш. А чи, навпаки, замало.

      Дівчина всміхнулася до небожа, запустила пальці в густе чорне волосся і закінчила:

      – Малий ти єще єст…

      – Мама теж так весь час говорить. Катажинко… Як добре, що ти до мене прийшла… – Степанко обійняв свою юну тітку. – Мені стало легше.

      – Ну і добре, мій легіню, – поцілувала в чоло хлопчину. – А тепер поспи, хлопчику.

      «Сів котик на плотик і мруга, і мруга. Заспєвай, котечку, єще раз, єще раз…» – завела тиху колискову Катажинка. Спокій зайшов у серденько Степана. Рудий Марцін вигулькнув зі сховку і почав рости… легенько відштовхнувся… піднявся над світом і повільно поплив по небу, розставивши лапи-крила. Сіренькі хмаринки-мишки розсувалися, а він рухався величним помаранчевим кораблем, загадково всміхаючись маленьким деревам і крихітним халупам. Сон…

      Йван зосереджено вдивлявся в пожовтіле фото в дерев’яній рамці. Скільки разів був у хаті брата Андрія, стільки й зупинявся і розглядав. Звідти на нього дивився назавжди вісімнадцятирічний наймолодший брат. На плечі в нього сиділа невелика мавпочка, яка щирила морду. Роман теж дивно всміхався. Ззаду бовваніли якісь чудернацькі дерева: високі, з рівним стовбуром і великим пучком листя зверху. Андрій підніс голову від своєї різьби, кинув довгий погляд на Йвана. Тонка нитка надії зв’язувала їх обох з цим фото.

      – Не пише? – спитав Йван.

      – Не пише. Вже чотирнадцять літ не пише.

      – Чуєш, Андрію, а ті мавпи можна їсти?

      Андрій зітхнув і відклав убік інструменти.

      – Не знаю, Йване. Може, як закоптити добре, ще й із часником… то можна.

      – Але то спробуй на такому високому дереві їх злапати!

      – Ну, та, може, не помер з голоду? Тепло там, в тій Бразилії, казала мені пані Шпірковська. То щось до губи можна запхати, як тепло і все росте, нє?..

      – Тепло… Ну, але видиш, кептара не зняв! – далі вивчав фото Йван.

      – Ну, та й мавпа та не чисто гола, – підійшов до стіни й Андрій. – Диви, яку шубу має.

      – А