Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

дорогі мистецькі альбоми, деякі з них пошарпані, а інші явно неторкані. Під розкладачкою я виявила повну недопалків попільничку, відчинила вікно і поставила її на підвіконня. Роздяглася. Нічна сорочка, яку дала мені Маріароза, була задовга й завузька для мене. Я босоніж вийшла в коридор й у напівтемряві пішла до ванної кімнати. Брак зубної щітки мене не збентежив: чистити зуби мене в дитинстві не вчили, то була недавня звичка, якої я набула в Пізі.

      Уклавшись у ліжко, я спробувала перекреслити в голові того Франко, якого зустріла нині, і замінити його тим Франко, якого знала багато років тому – багатий і щедрий хлопець, який кохав мене, допомагав мені, купував усе, що я забажаю, повчав мене, брав із собою в Париж на якісь політичні зустрічі, возив на канікули до своїх батьків у Версилію. Але мені не вдалося цього зробити. Перемогло теперішнє – усе це сум’яття, галас у переповненому залі, політичне марнослів’я, що гуділо в голові і знецінювало мою книжку. Може, моє літературне майбутнє – лише ілюзія? Може, має рацію Франко: нині є багато речей, важливіших, ніж писання романів? Яке враження я на нього справила? Які спогади він зберіг про наше кохання, якщо взагалі зберіг? Чи нарікав він на мене Маріарозі, як Ніно нарікав мені на Лілу? Мене огорнули смуток і зневіра. Я уявляла собі, що вечір буде сповнений солодких і дещо меланхолійних спогадів, але він здався мені просто сумним. Я хотіла, щоб ніч чимшвидше минула і я могла повернутися в Неаполь. Щоб вимкнути світло, мені довелося встати з ліжка. Назад я повернулась у темряві.

      Мені не спалося. Я крутилася з боку на бік, ліжко й кімната повнилися запахами інших тіл, подібну інтимність я відчувала у своєму домі, але тут це були сліди якихось незнайомих, можливо, навіть огидних мені людей. Урешті я задрімала, але раптом прокинулась, бо у кімнату хтось увійшов. Я пробурмотіла: «Хто там?» Мені відповів Хуан. Без зайвих слів, благальним голосом, ніби просив про важливу послугу чи навіть потребував невідкладної допомоги, він спитав:

      – Можна я буду спати з тобою?

      Прохання здалося мені таким абсурдним, що, аби цілковито прокинутися й збагнути, в чому річ, я перепитала:

      – Спати?

      – Так, хочу лягти біля тебе. Я тебе не потурбую, просто не хочу залишатися сам.

      – У жодному разі.

      – Чому?

      Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:

      – Я заручена.

      – То й що? Ми просто спатимемо, і все.

      – Іди геть, будь ласка, я ж тебе зовсім не знаю.

      – Мене звати Хуан, я показував тобі свої картини, що тобі ще треба знати?

      Я почула, як він сідає на ліжко, побачила його темний силует, відчула в його подиху запах сигари.

      – Прошу тебе, – пробурмотіла я, – я хочу спати.

      – Ти ж письменниця, пишеш про кохання. Усе те, що з нами трапляється, підживлює уяву і допомагає творити. Пусти мене до себе, потім зможеш про це розповісти в книжці.

      Він пучкою пальця торкнувся моєї ноги. Цього я вже не стерпіла, рвонула до вимикача і ввімкнула світло. Він сидів на ліжку в трусах і майці.

      – Геть, –