Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

справою, бо ситуація ставала дедалі гіршою. У нашому районі почали ще більше лихословити про мою книжку, про мене, про мої постійні самотні поїздки. Мати захищалася, вихваляючись, що я збираюся заміж, але, щоб не ускладнювати ситуацію моїм безбожним рішенням, вигадала, нібито я беру шлюб не в Неаполі, а в Генуї. Це тільки підсилило лихослів’я, і вона була у відчаї.

      Якось увечері вона особливо жорстко накинулась на мене – мовляв, люди читають мою книжку, обурюються і шепочуться в неї за спиною. Кричала, що мої брати змушені були побити синів різника, бо ті називали мене курвою, мало того – їм довелося натовкти пику й Елізиному однокласникові, бо той спитав, чи не хоче вона робити такі паскудства, як її старша сестра.

      – Що ти там такого понаписувала? – репетувала вона.

      – Нічого такого, ма.

      – Описала ті гидоти, які сама робиш?

      – Які там гидоти, прочитай книжку.

      – Я не маю часу на це лайно.

      – То дай мені спокій.

      – Якщо батько дізнається, що про тебе кажуть, він вижене тебе геть.

      – Нема потреби, я піду сама.

      Був вечір, і я вийшла прогулятися, щоб не наговорити матері чогось такого, про що потім пошкодую. Проходячи сквериком уздовж головної вулиці, я відчувала, що люди – дратівливі тіні цього світу, у якому я вже не жила, – уважно приглядаються до мене. Раптом я зустріла Джильйолу, яка саме верталася з роботи. Ми жили в одному будинку, тому пішли разом, але я весь час боялася, що рано чи пізно вона таки скаже мені щось уїдливе. Але, як не дивно, вона висловилась якось несміливо, хоча завжди поводилась досить агресивно, а то й злостиво:

      – Я прочитала твою книжку, дуже цікаво. Ти така смілива, що описуєш такі речі.

      Я аж заклякла.

      – Які речі?

      – Ті, які ти робиш на пляжі.

      – Це не я роблю, це робить героїня.

      – Так, але ти це дуже гарно змалювала, Лену. Ну точно як це насправді буває, описала весь той бруд. Такі секрети знають тільки жінки.

      Тоді смикнула мене за лікоть, примусивши зупинитись, і пробурмотіла:

      – Коли побачиш Ліну, скажи їй, що вона мала слушність, я визнаю. Вона правильно зробила, що начхала на чоловіка, на маму, батька, брата, на Марчелло, на Мікеле і все це наше гівно. Мені теж треба було забратися звідси, треба було брати приклад з вас обох, ви ж такі розумні. Але я народилась дурепою, тож що вдієш.

      Більше нічого важливого ми одна одній не сказали. Я зупинилась на своєму поверсі, а вона пішла до своєї квартири. Але її слова не виходили мені з голови. Мене вразило, що вона, не замислюючись, поставила на один рівень невдачу Ліли і мій успіх, немов порівняно з її становищем і одне, і друге було однаково позитивним. Але насамперед мені запам’яталося, що в бруді з моєї книжки вона впізнала той бруд, якого зазнала сама. То було щось нове, але я не знала, як до цього ставитися. Тим паче, що приїхав П’єтро і на якийсь час я про це забула.

22

      Я зустріла його на вокзалі, провела на вулицю