Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

ту енергію, яка, мовляв, сповнює і молодих, і старих. Я повсякчас кивала головою на знак згоди, мене вразило те, як йому хочеться переконати мене, що моє теперішнє – це насправді повернення його чудового минулого. Мені стало його трохи шкода. Побіжна згадка про якусь подію з його життя дала змогу швидко підрахувати: людина, що сиділа поруч зі мною, мала п’ятдесят вісім років.

      У Мілані я попрохала висадити мене неподалік від видавництва і попрощалася зі своїм супутником. Я була трохи очманіла, бо не виспалася. Дорогою намагалася остаточно скинути з себе прикрий спогад про фізичний контакт з Тарратано, але й досі відчувала його доторк, у якому невиразно вгадувалася аналогія з вульгарними звичаями нашого району. У видавництві мене зустріли вельми радісно. Це не була та ввічливість, з якою до мене ставилися кілька місяців тому, а радше певне загальне задоволення, що означало: які ми розумники, що зрозуміли, що ти така молодчина. Навіть телефоністка, яка єдина у видавництві ставилася до мене зверхньо, вийшла зі своєї будки й обійняла мене. А редактор, який раніше скрупульозно правив мій текст, уперше запросив мене на обід.

      Тільки-но ми вмостилися в напівпорожньому ресторанчику неподалік, як він знову наголосив на тому, що в моєму стилі є якась захоплива таємниця, а між першою і другою стравою натякнув, що мені не варто занадто довго спочивати на лаврах, а помаленьку обмірковувати новий роман. Після чого він нагадав, що о п’ятнадцятій мене чекають в університеті. Маріароза тут була ні до чого, цю зустріч з групою студентів організувало мені через свої канали видавництво. «Коли я туди прийду, – спитала я, – до кого мені звернутися?» Мій поважний співбесідник з гордістю мовив: «При вході вас чекатиме мій син».

      Я забрала з видавництва багаж і пішла в готель. Там я затрималась ненадовго, знову вийшла й подалася в університет. Стояла нестерпна спека; я опинилась посеред строкатих плакатів, червоних прапорів і емблем народів, що борються за свободу, оголошень про різні ініціативи, а насамперед посеред сильного галасу, сміху й повсюдного збудження. Я потинялася там трохи, дивлячись, чи ніхто не подає мені якогось знаку. Пригадую, як на мене налетів якийсь чорнявий молодик: він втратив рівновагу, але втримався на ногах і помчав вулицею, немов тікаючи від когось, хоч за ним ніхто не гнався. Пригадую самотній, надзвичайно чистий звук сурми, який пронизував задушливе повітря. Пригадую якусь дівчину, маленьку білявку, яка з гуркотом тягла за собою ланцюг з великою колодкою на кінці і невідомо до кого заклопотано кричала: «Уже йду!» Усе це я пам’ятаю, бо чекаючи, аж доки хтось мене впізнає і підійде, я дістала блокнот і почала все занотовувати, щоб підбадьорити себе. Але минуло півгодини, а до мене ніхто не підійшов. Тоді я уважно оглянула плакати й оголошення, сподіваючись побачити там своє ім’я або назву роману. Даремно. Я знервувалася й відкинула думку спитати в когось зі студентів: мені було соромно згадувати про обговорення своєї книжки в місці, де на приліплених до стін аркушах йшлося