Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

– подумалось мені – була ще молодша від неї, коли народився Дженнаро. І я згадала, що ще під час зібрання щось спонукало мене порівняти їх. Можливо, через самотнє материнство Ліли після зникнення Ніно і розриву зі Стефано. Або ж через вроду: якби на тих сходах опинилася Ліла з Дженнаро, то в ролі матері вона була б ще спокусливішою і впевненішою у собі, ніж Сильвія. Але Ліла була відрізана від цього всього. Хвиля подій, яка торкнулась мене у тій аудиторії, рано чи пізно дійде й до Сан-Джованні-а-Тедуччо, але вона, деградуючи у тому Богом забутому місці, цього навіть не відчує. «Як шкода», – подумала я винувато. Мені треба було вивезти її звідти, хай навіть силоміць, забрати з собою. Або ж я могла принаймні впустити її у себе, у своє тіло, прислухатись до її голосу. І саме так я зробила в ту мить. Я почула, як вона каже: «Якщо ти вже мовчки терпиш ці балачки, то не стирчи там, мов кімнатна рослина, допоможи хоча б цій дівчині, уяви собі, що це значить – мати малу дитину». Перемішалися два різні часопростори, два різні настрої, далекі один від одного. Я рвучко підвелася та делікатно й турботливо забрала хлопчика у Сильвії, яка зовсім не протестувала.

16

      Яка то була гарна дитинка! Ця мить запам’яталась мені надовго. Мірко відразу зачарував мене зворушливими рожевими складочками навколо зап’ястків та ніжок. Він був чарівний – чудова форма очей, густе волоссячко, довгі й тендітні ступні, і пахнув він приємно. Я тихенько шепотіла йому все це, носячи по квартирі. Голоси чоловіків віддалилися, як і ідеї, що вони їх відстоювали, віддалилась їхня неприязнь, і зі мною відбулося щось нове. Я відчула насолоду. Відчула, мов непідвладний спалах полум’я, тепло цього хлопчика, його рухи, і мені здалося, що всі чуття мої витончились, немов сприйняття цього досконалого шматочка життя, що його я тримала на руках, загострилось аж до судоми, мене аж затопило ніжністю, я хотіла дбати про нього, захищати від усіх лихих тіней, що принишкли в темних закутках помешкання. Мірко, мабуть, відчув це і вгамувався. Це теж принесло мені втіху, я почувалась гордою, що змогла заспокоїти його.

      Коли я повернулася в кімнату, Сильвія, яка вмостилась на колінах у Маріарози і прислухалася до суперечки між чоловіками, раз у раз нервово щось вигукуючи, повернулась до мене і, мабуть, побачила на моєму обличчі насолоду, з якою я притискала до себе дитину. Різко підвелася, забрала в мене хлопчика, сухо подякувавши, і пішла вкладати його до ліжечка. У мене залишилося неприємне відчуття втрати. Я сіла на своє місце, ще відчуваючи тепло, яке залишив по собі Мірко, настрій у мене зіпсувався, думки сплуталися. Я хотіла знову взяти на руки дитину, сподівалася, що він розплачеться, що Сильвія попросить допомоги. Що це зі мною? Я хочу дітей? Хочу бути матір’ю, годувати грудьми, колисати до сну? Хочу заміж, хочу завагітніти? А якщо саме тоді, коли я вже почуватимусь у безпеці, з мого живота раптом вилізе моя мати?

17

      Я ніяк не могла зосередитися на обговоренні уроку, який дала нам Франція, на напруженій сутичці між чоловіками. Але мовчати