Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

революціонера є завжди робити все можливе; у Франції студенти зробили неможливе, машина освіти зламалася і її більше ніхто не полагодить; визнай, що все змінилося і зміниться ще більше; так, але ніхто не вимагає ні від тебе, ні від будь-кого іншого засвідчення на гербовому папері, що ситуація є об’єктивно революційною, студенти виступили та й годі; це не так; це так. І далі в такому дусі. Урешті ми обоє одночасно замовкли.

      Була то незвична суперечка, незвична не змістом, а запальним тоном, нехтуванням правил доброго виховання. В очах Маріарози я помітила іскорку зацікавлення, вона зрозуміла, що тон нашої суперечки означає, що між нами було щось більше, ніж спілкування однокурсників. «Ходіть сюди, мені потрібна допомога», – сказала вона Сильвії та Хуанові. Їй треба було взяти драбину, щоб дістати постільну білизну для мене і Франко. Вони пішли за нею, Хуан шепнув їй щось на вухо.

      Франко якусь мить дивився собі під ноги, стиснувши губи, немов тамуючи усмішку, і приязним тоном сказав:

      – Ти так і залишилась дрібноміщанкою.

      Цим словом він жартома обзивав мене багато років тому, коли я боялася, що мене застукають у його кімнаті. Ніхто нас не чув, тому я відрізала:

      – Це в тобі все дрібноміщанське – походження, виховання, поведінка.

      – Я не хотів тебе образити.

      – Я не образилася.

      – Ти змінилася, стала агресивною.

      – Я така, як і була.

      – У тебе вдома все гаразд?

      – Усе гаразд.

      – А як там твоя подруга, з якою ви були такі близькі?

      Запитання пролунало так несподівано, що збило мене з пантелику. Невже я розповідала йому про Лілу? Що саме? І чому він згадав про неї зараз? Де він побачив тут зв’язок з попередньою розмовою? Бо я такого зв’язку не бачила.

      – У неї все гаразд, – сказала я.

      – Чим вона займається?

      – Працює на ковбасній фабриці поблизу Неаполя.

      – Хіба вона не вийшла за того крамаря?

      – Шлюб виявився невдалим.

      – Коли буду в Неаполі, мусиш мене з нею познайомити.

      – Звичайно.

      – Залиш мені свій номер або адресу.

      – Добре.

      Він поглянув на мене, аби зрозуміти, як краще висловитися, щоб не надто болісно мене зранити, і запитав:

      – А вона читала твою книжку?

      – Не знаю, а ти читав?

      – Звісно.

      – І як вона тобі?

      – Хороша книжка.

      – Тобто?

      – Там є гарні сторінки.

      – Які саме?

      – Там, де ти описуєш здатність героїні на свій лад сполучати фрагменти дійсності.

      – І все?

      – Тобі мало?

      – Ні, я зрозуміла, що книжка тобі не сподобалась.

      – Я ж сказав: хороша книжка.

      Я добре його знала – він намагався не принизити мене. Це доводило мене до відчаю, і я сказала:

      – Ця книжка викликала дискусію, вона чудово продається.

      – То