Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

патову ситуацію, і, коли переможе соціал-демократія, капітал тріумфуватиме вічно, а робітничий клас стане жертвою примусу до споживання). Ці стимули робили своє. Вони, безперечно, уже віддавна змінювали, а іноді навіть захоплювали мене. Але гадаю, що до рішення якомога швидше поглибити освіту мене штовхнула, принаймні спочатку, давня потреба досягти успіху. Я вже давно переконалася, що все в собі можна розвинути – навіть інтерес до політики.

      Коли я розплачувалася, то краєм ока побачила свій роман на одній з полиць і відразу ж відвела погляд. Щоразу, як мені траплявся цей томик у якійсь вітрині, серед інших недавно виданих романів, усередині в мене розливалася суміш гордості і страху, сплескувала хвиля втіхи, що переходила у тривогу. Звісно, книжка ця народилась випадково, я написала її за двадцять днів, не ставлячи собі якоїсь мети, це були наче заспокійливі ліки від депресії. Крім того, я добре знала, що таке висока література, адже багато читала про класиків, і, коли я писала, мені й на думку не спадало, що я роблю щось вартісне. Але втягнуло мене в цю роботу намагання знайти певну форму. І от усе це вилилось в цю книжку, у цей предмет, який містив мене. Тепер я була там, у всіх на виду, і коли я так на себе дивилася, моє серце починало шалено калатати. Я відчувала, що не тільки в цій книжці, а й загалом у романах було щось, що справді хвилювало мене, – голе й трепетне серце, те саме, що виривалося мені з грудей в ту далеку хвилину, коли Ліла запропонувала написати разом якусь історію. Насправжки зробити це довелося мені. А чи саме цього я хотіла? Писати, писати свідомо, писати дедалі краще? Вивчати оповіді минулі й теперішні, щоб зрозуміти, як вони працюють, і вчитися, вчитися всього, що можна, з єдиною метою – створювати живі серця, які ніхто не відшліфує краще від мене, навіть Ліла, якби вона мала таку змогу?

      Я вийшла з книгарні, зупинилась на площі Кавур. Був чудовий день, вулиця Форіа мала неприродно чистий і поважний вигляд, попри підпори біля стін галереї. Я взялася за діло старанно, як завше. Вийняла недавно куплений блокнот, щоб почати робити те, що роблять справжні письменники – занотовувати думки, спостереження, корисну інформацію. Прочитала від початку до кінця газету «Унітá», занотувала те, чого не знала. У часописі «Іль Понте» знайшла статтю батька П’єтро, з цікавістю переглянула її, але вона не здалася мені такою важливою, як про це твердив Ніно, ба навіть неприємно вразила з двох причин. По-перше, Ґвідо Айрота висловлювався ще штивнішим професорським тоном, ніж той чоловік в окулярах з товстими скельцями. По-друге, мені здалося, що в тому вступі, де він говорив про студенток («Їх уже цілі натовпи, – писав він, – і очевидно, що походять вони з незаможних родин, ці скромно виховані синьйорини в скромних сукенках, які слушно сподіваються, що неймовірний труд, завдяки якому вони здобули освіту, дасть їм майбутнє, що не обмежується виконанням домашніх обов’язків»), є натяк на мене, навмисний чи зроблений мимохіть. Це я теж занотувала в блокноті («Що я для родини Айрот? Квітка