Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

нічого було їй дати, бо боялася, що лишаться порожні аркуші.

      Рецензія, яка в той час найбільше вразила мене, з’явилася в газеті «Рома». Вона фраза за фразою повторювала відгук у «Корр’єре», але закрутистим стилем, і в кінці маніакально втокмачувала читачеві одну-єдину думку: жінки втрачають усі гальма, і щоб зрозуміти це, досить прочитати непристойний роман Елени Ґреко, вульгарну копію й так нестравного роману Франсуази Саґан «Добридень, смутку». Але вразив мене не зміст, а підпис. Автором статті був батько Ніно, Донато Сарраторе. Я згадала, як на мене, тоді ще юну дівчину, справило враження те, що чоловік був автором поетичної збірки, згадала ореол слави, яким я його оповила, коли дізналася, що він дописує до газет. Чому він написав цю рецензію? Хотів помститися, бо впізнав себе в тому мерзенному батькові сімейства, який переслідував головну героїню? Мені хотілося зателефонувати і обкласти його найгіршою діалектною лайкою. Я відмовилася від цієї ідеї тільки тому, що згадала про Ніно; зате зробила важливе відкриття: наш життєвий досвід був дуже подібний. Обоє ми відмовилися йти за взірцем наших родин: я завжди хотіла бути якомога далі від матері, а він остаточно спалив усі мости між собою й батьком. Ця схожість мене втішила, і злість поступово розвіялась.

      Але я не врахувала того, що газету «Рома» у нашому районі читали більше, ніж будь-яку іншу. Я усвідомила це аж увечері. Син аптекаря Джино, молодик з накачаними завдяки штанзі м’язами, показався на порозі аптеки свого батька, коли я проходила повз; він був у білому лікарському халаті, хоч диплома ще не дістав. Махаючи газетою, він гукнув мене і сказав поважним тоном – він недавно почав будувати партійну кар’єру в місцевому осередку Італійського соціального руху[2]: «Ти бачила, що про тебе пишуть?» Щоб не дати йому повтішатися, я відповіла: «Чого тільки про мене не пишуть», – і пішла далі, кивнувши на прощання. Він збентежився, пробурмотів щось, а відтак з неприхованим єхидством гукнув: «Треба її прочитати, цю твою книжку, вона, здається, дуже цікава».

      І то був тільки початок. Наступного дня на вулиці до мене підійшов Мікеле Солара і наполегливо запросив на каву. Ми пішли в його бар, і поки Джильйола мовчки обслуговувала нас, хоч їй явно була неприємна моя присутність, а може, і присутність її нареченого, він говорив: «Лену, Джино дав мені прочитати статтю, де мовиться, що ти написала книжку для дорослих. Ви лише погляньте, хто б міг сподіватися? То ти це вивчала в Пізі? То цього тебе вчили в університеті? Аж не віриться. Як на мене, ви з Ліною уклали таємну угоду: вона робить усякі паскудства, а ти їх описуєш. Це так? Скажи мені правду». Я побуряковіла і, не чекаючи кави, кивнула Джильйолі й пішла собі геть. Він весело крикнув мені навздогін: «Ти що, образилася? Облиш, вертайся, я ж пожартував!»

      Невдовзі по тому я зустріла Кармен Пелузо. Мати звеліла мені піти до нової ковбасної крамниці Карраччі, бо там олія дешевша. Був пополудень, клієнтів не було, і Кармен обсипала мене компліментами. «Як тобі добре, – шепотіла вона, – для мене за честь бути твоєю подругою,

2

Італійська неофашистська партія (1946–1995).