Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

що ж там справді таке? Кажи швидше! – пристає злякана Христя.

      – Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.

      – Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

      – Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

      – Що ж воно за люди?

      – Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

      – От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав…

      – Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого Бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звісно, своє візьме – не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохи не всі – за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

      – Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

      – Який Чіпка?

      – А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

      – Ага!.. Чого ж це?

      – Та каже: чи не купив би ти хліба?

      – Якого хліба? – пита, роздумуючись, Грицько.

      – Не знаю… Каже – хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі Богу, й свій ще потроху тягнеться…

      – Що ж ти йому одказала?

      – Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…

      – Ну, а він тобі – що?

      – Каже: зайду, – та й пішов з двору.

      – Гм, – мугикнув Грицько. – От, дивіться, коли не здурів парубок… З круту спився!

      Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?… Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:

      – Чи не час уже обідати? Ти з дороги – виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

      – Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краєць у чоловіка та перехопив трохи… А тепер – немовби й теє…

      Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.

      – От і Чіпка йде…

      Грицько собі глянув.

      – Та й обірваний та обшматований який, Господи!

      – Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? – дивлячись на Грицька, питає Христя.

      – Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер, глянь: що з ним сталося?!.

      Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

      – Та й собака ж у вас! – обізвався до неї Чіпка. – З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!

      – Здорові… Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…

      Христя кинулась до надвірних дверей,