Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигає та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

      – Нащо то в тебе хліб гниє в стіжках? – раз питає його Лушня. – Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…

      – А справді, – промовив Чіпка.

      На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.

      – Чіпко! – гукнув Лушня ще за двором, – купця ведемо.

      – Жида?

      – Еге ж.

      – Жидові не продам!

      – Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

      – Оже я жидові не продам…

      – А почому, Овраме, за копу даси? – не слухає Лушня, торгується.

      Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

      – А поцому буде? – питає тоді.

      – По карбованцю даси? – каже Лушня.

      Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.

      – Ой, вей! за цей гній? – скрикнув жид.

      – А почому ж ти думав?

      – По копі с сагом… більсе не мозна дати…

      – Іди ти к бісовому батькові! – одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.

      Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

      – Ні, Овраме, – каже Лушня, – за таку ціну ти ніде не купиш.

      – Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, – увернув Пацюк, – це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі – як порох сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.

      Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

      – Ось на, подивись – яке жито!

      Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало – ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.

      – Не скупись, Овраме, – пристає Лушня, – ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

      – Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

      – Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! – Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

      – Та сцо з, по карбованцю?!..

      – Та ні, не по карбованцю, – одказує Лушня, – він дешевше віддасть.

      – Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

      – Він у хату пішов… мабуть, води