Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня.

      На той час Чіпка увійшов у хату.

      – Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.

      – Ходімо. Чув, Якиме? Вставай та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!

      Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.

      Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.

      – А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.

      – Ні за що.

      – Як ні за що? – усі разом скрикнули.

      – Так… подарував…

      Товариство замовкло, посхиляло голови.

      – Оттуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.

      – А жид, бач, купував – не продав, – й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

      – Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.

      – От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…

      – Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!

      – Таке, як бач! – коле Пацюк.

      – А-а-а… – позіха, потягаючись, Матня, – і навіщо було будити?!

      Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

      – Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, – сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. – Так треба було… От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав…

      – А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцеві… – Хіба вже ми й не товариші?… Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

      – Жидові!

      – Та там би побачили – кому…

      – Чоловік, – тягне Чіпка далі, – чесно поживе, добрим словом згадає… А жид – що?

      – А тепло ж буде від того доброго слова? – щипає Пацюк.

      – Тепло! – вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…

      – Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли… – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

      – Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.

      – Якого?

      – Такого, як ти зробив… Пропало добро!..

      Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, – та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько.

      Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

      – Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.

      – Як?

      – На дурницю, кажеш, хліб возиш?

      – На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…

      – То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, – шуткує Пацюк.

      Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…

      – Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся він до товариства, – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..

      – Нехай