Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

та з добра його що-небудь, – та знову в шинок… Так кожнісінького дня.

      Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:

      – Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…

      Стрівають люди, жалкують, розпитують…

      – Та як же?… як же?… – розказує кожному з плачем Мотря, – любий та милий був, а то ж зразу… на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?…

      – Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрі…

      – Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?… Сказано: як об стіну горохом!..

      – То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезвиться – опам’ятається, а то йому вже памороки забило…

      Послухала Мотря людської ради, пожалілася в волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув…

      Надвечір оглянуться товариші – нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

      Іде Чіпка додому… У голові – хміль; на серці – зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

      – Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір’ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

      Не йде Чіпка – летить додому; не дише – огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! – одно вікно… Дзень! – друге… Посипалось трете… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері в сіни.

      Мотря з переляку залізла на печі аж у куток… Убіг Чіпка в хату, кричить:

      – Де вона?… де стара відьма?… Чи не заміж, бува, забажала?… Може, бахурів навести заманулося?… То щоб син не перечив, – у чорну його!..

      Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

      – Побійся, Чіпко, Бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… – Не доказала, залилася гіркими сльозами.

      – А мені?… Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому мов свердлом крутить… Так ще мені, – на?!

      – Нащо ж ти п’єш, сину?… Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…

      – Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.

      – Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..

      – І що то воно