Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

      – Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.

      – Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

      – Що ж ти?

      – Де ж я візьму їх?… Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?… Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я – може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?…

      Річ Чіпчина, як вода, ринула.

      Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

      Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.

      – Знаєш що, Грицьку?

      – А що?

      – Чого це я до тебе прийшов?

      – Скажи.

      – Прийшов… чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

      – Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене…

      – А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.

      – Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.

      – То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

      – Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

      Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:

      – Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

      – Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..

      – То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?… Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе…

      – Про мене… – одказав, мов нехотя, Грицько. – Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

      – Мати… мати… – забубонів Чіпка й насупив брови. –