Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

– чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…

      Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’яніший землі…

      Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

      – Що це, сину?!. на яких це радощах?…

      Чіпка сів на лаві, схилив голову…

      – Де це твоя свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

      – Свитка?… шапка?… Нема!.. Нащо вони?… Навіщо все, коли… у-у… у… – завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

      Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

      – Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

      – Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?… Людський попихач, наймит?… Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався…

      – А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід – любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… Їх мучити… му… морр…

      Та – пуць! на землю… Так і захарчав…

      Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?… Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

      Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

      XVI. Товариство

      П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, – вже підтоптані парубки.

      Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.

      Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий