Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

в та й сам псевдонім письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повітового казначейства і мав чин колезького регістратора (у тогочасному «табелі про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пізніше дещо просунувся по чиновних щаблях і обіймав посаду повітового скарбничого. По протоптаній батьком службовій стежині пішли й сини: старший Панасів брат Іван і молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгій – у молодому віці попросився волонтером у військо і згодом загинув на Російсько-турецькій війні).

      У Миргороді Панас здобуває початкову освіту. Услід за новим призначенням, власне, службовим підвищенням Якова Григоровича, батька, сім’я Рудченків у 1858 р. переїжджає у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закінчує повітове училище (вдруге закінчує третій клас; враховуючи один початковий рік у миргородському парафіяльному училищі, всього навчання Панас відбув п’ять років). Невеликі статки багатодітної сім’ї не дозволяли здібному хлопцеві вчитися далі; подальшу освіту, яку склали ґрунтовні знання з фінансової справи, а також з історії, культури, світової літератури, він у житті здобув самостійно, поза будь-якими навчальними закладами.

      Ще підлітком, у 14-літньому віці, Опанас Рудченко вступає на службу – канцеляристом у гадяцький повітовий суд. Згодом починається його самостійна чиновна служба – у повітовому скарбництві (казначействі) Гадяча, далі – незначні посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарешті – багатолітня служба у губернському скарбництві Полтави.

      Період «повернення» у Миргород (з осені 1867 до осені 1871 р.) мав вирішальне значення у його літературних пошуках: він продовжує поетичні та драматургічні спроби, пише перші оповідання та створює начерки кількох більших прозових творів, упевнюючись у своєму письменницькому покликанні; очевидно, й вибір псевдоніма стосується саме цього періоду.

      З 1871 р. усе подальше життя, офіційна служба та літературна праця Панаса Мирного пов’язані з Полтавою.

      У творчому плані надзвичайно плідною для письменника постала перша половина 70-х років, коли було написано оповідання «Лихий попутав» (перший із надрукованих – у 1872 р. – прозових творів письменника), повісті «П’яниця», «Лихі люди», створено першу редакцію драми «Лимерівна» (яка, закінчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам і побувала на сценах багатьох українських театрів уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у співавторстві з братом Іваном, відомим в літературі під псевдонімом Іван Білик, Панас Мирний створює роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». (Співавторство Білика мало місце при створенні іще одного твору: із написаних Панасом в кінці 70-х років кількох фрагментів Іван створює, дописавши до них ще один розділ, повість «За водою», що була опублікована Панасом Мирним значно пізніше, уже після смерті Івана Білика.)

      Наприкінці 70-х – на початку 80-х років Панас Мирний активно працює над новим епічним полотном – романом «Повія» (перші дві частини опубліковано у 1883–1884 роках). Розпочинається й друк прозового циклу «Як ведеться, так і живеться», двох перших його розділів, зміст яких виказував широкий епічний задум (решта оповідань циклу залишились у рукописах).

      Разом з тим письменник намагається однаково сумлінно працювати на двох ділянках – літературній та службовій.

      Слід сказати, що Афанасій Яковлевич Рудченко, як він іменувався по службових формулярах (він же – Панас Мирний в ролі українського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмітливим і фаховим. Його колишні підлеглі, як один, відмічаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що їм надзвичайно – ще за тих часів, доби строгої субординації! – імпонувало, згадували: він мав звичку в кінці робочого дня переглядати всі папери, що циркулювали у відділі, багато «ісходящих» сам правив і переписував, скрупульозно дбаючи про точність рахунків і правильність форми. Ясна річ, лише неабиякій працелюбності і, зрештою, непересічним власним здібностям завдячував Опанас Рудченко своєю неухильною службовою кар’єрою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенної палати, секретар казенної палати, начальник відділу казенної палати… Без зайвої скромності, у суто діловому тоні Опанас писав братові в середині 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втім, і брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’єру ще більшу, ніж Опанас, за свій вік чиновника побувавши управляючим кількох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторі.

      За сумлінну й багатолітню службу Опанас Рудченко одержував ордени й інші відзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дійсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу відомих літераторів, причетних до українського