Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів

а сам фільм висувався від Франції на Оскара – а це багато про що свідчить у сильній своїми кінематографічними традиціями країні. Зрештою, це чи не єдиний фільм, знятий французами про свого, французького художника Вінсента Ван Гога (хоча й етнічного голландця). І тому в ньому немає музейної чи мелодраматичної «туристики». Відтак, не слід очікувати від фільму надміру пристрастей, фарб чи театральної експресії – все буде значно глибше, якщо шукати саме глибину.

      Найкращою оцінкою цьому фільму стали слова Жана-Люка Годара з листа, який він адресував автору одразу після прем’єри: «Любий Морісе! Твій фільм бентежний, цілковито бентежний. Він далеко попереду кінематографічного горизонту, якого на сьогодні ми досягли. Твої очі є великим серцем, яке з дитячою невимушеністю розміщує камеру серед жінок, дітей, моментів у часі, у просторі й серед кольорів. Композиція феєрична, як і деталі та спалахи світла всередині цих образів. Ми бачимо велике падіння неба і його вознесіння з цієї бідної й простої землі. З великою подякою за цей успіх – теплий, незрівнянний і тихий…»

Van Gogh, Maurice Pialat, 1992

      Ван Гог – на порозi вiчностi

      (режисер Джуліан Шнабель, Великобританія – Франція – США, 2018)

      Ван Гогу не пощастило зі славою при житті, та й зі самим життям також, зате поталанило зі славою по житті, а також літературою та кіно. Саме його біографію найбільше з-поміж художників екранізовують режисери. І начебто немає в ній романтичних сюжетів, як у Гогена, відсутні й карколомні пригоди, як у Караваджо, відсутня ідеальна любов, як у Боттічеллі.

      Вілем Дефо, мабуть, найвдаліше серед інших хороших акторів увійшов в образ художника. Саме такого – розгубленого, невпевненого, беззахисного перед фронтом світу – не уявляє Ван Гога більшість. Але мені думається, що якраз таким і був художник. Дефо справді схожий на трішки божевільного, якого справді могли не розуміти сучасники-обивателі й остерігатися колеги по цеху. Але, можливо, саме руками, очима, та емоціями такого не сповна земного чоловіка і промовляла правда світу. Саме він міг не зупинитися перед нервозністю жестів, які викликала в ньому природа, саме він міг наважитися суб’єктивізувати власні емоції до стандартів художнього стилю.

      Франція очима Ван Гога в цьому фільмі постає цілком тривіальними пейзажами. Стежки, якими художник ходив на пленери в сонячному Арлі, губляться у високих травах. Горизонт не дивує нас синусоїдами гір чи сіро-блакитними паралелями моря. Персонажі п’ють столове вино, а то й міцніший абсент. Обличчя тих, кого зустрічає художник в останні місяці свого життя, такі ж втомлені, як і його. Їхні життєві історії пригнічують. І от у такій атмосфері постає світлий, яскравий живопис Ван Гога. Як це могло статися? Чому це тривало протягом стількох сотень картин художника? Звідки ця творча сила, яка давала йому сили і водночас руйнувала фізичне і психічне здоров’я? На ці питання є уже чимало відповідей, більшою мірою в професійній літературі, трохи меншою –