Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів

з його еротичною чуттєвістю та іронією. Тому цей фільм попри тематичну наповненість мотивами спокуси, влади та сексу, зовсім позбавлений вульгарності. Недаремно жанрово фільм навіть означується як комедія.

      Хоча зрозуміло, що все значно серйозніше. І Поланський сміливо виходить за стіни театральних декорацій та відомої усім пікантної історії, атакуючи нас новими ідеями та нерозв’язаними запитаннями, когерентними до людини двадцять першого сторіччя. Здається, що слідом за акторами та режисером ми всі готові скинути свою звичну суспільну «шкіру» і одягнутися в іншу або ж залишитися в тій, що ближче до тіла, до правди…

      І звичайно, що в центрі фільму, як і належить – Жінка. Бо не відбулося ще такої ментальної революції, яка би посунула її з головного місця в житті мужчини. Які б віяння толерантності ми зараз не переживали.

      Тож наважтеся на подорож лабіринтами людської душі й сексуальності.

La Venus a la fourrure, Roman Polansky, 2013

      Вечiрка задоволень

      (режисер Клод Шаброль, Франція, 1975)

      Тепла осінь вичавлює літню поблажливість. Помічаєш заклопотані обличчя, нервові кроки, заховані погляди. Розумієш, що це лише вуличні набряки внутрішніх проблем. Знаєш, що не тільки все найкраще замасковане в мовчанні, але й найгірше також. Намагаєшся пробитися до справжніх історій через засклену метушню перехожих, а насправді стаєш елементом механізму колективної неуважності.

      Що несуть ці люди в потоках вулиць? Якими лабіринтами блукатимуть їхні душі, коли вони заховаються в темні пащі брам? Скільки любові чи ненависті заховано за цегляними фасадами їхніх помешкань? Як правило родинних, як правило створених для щастя…

      Питання з ризиком, бо відповіді можуть бути незручними. Когорти психологів, філософів, соціологів зробили своєю професією цю небезпечну гру. Не стояли осторонь і митці. Услід за літературою, таємниці людської душі, особливо в тандемі чоловік-жінка, послідовно розкриває і кінематограф. Звичайно, величезна кількість схематичних та поблажливих до правди фільмів «про любов» і «про сім’ю» здатна викликати зневіру в допитливого глядача, який у кіно хоче бачити дещо більше ніж розвагу. Але насправді є і немало по-справжньому чесних і художньо довершених стрічок, які бодай частково освітлюють темні лабіринти сімейних стосунків.

      Французький режисер Клод Шаброль – один із небагатьох по-справжньому великих майстрів, які всю свою творчість присвятили дослідженню затінених сторін людської підсвідомості. Звичайно, він відкидав опереткове використання містики та жахіть у своїх фільмах, натомість фактично створив жанр психологічно-кримінальної драми, в якому детективна складова (а швидше саспенс) відіграє підпорядковану роль щодо власне драматичної. Звичайно, він, як і інші творці «нової хвилі» французького кіно, був палким шанувальником фільмів Гічкока, але у власній творчості пішов значно далі й розширив та поглибив естетичні стандарти старого класика.

      Шаброль –