Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів

контексту часу, який настав після паризької революції «студентів та філософів», з його дискусіями про політику, революцію, модну серед європейських інтелектуалів ліві ідеологію і, звичайно, свободу в любові…

Une partie de plaisir, Claude Chabrol, 1975

      Ви ще нiчого не бачили

      (режисер Ален Рене, Франція, 2012)

      Коли ми думаємо про час, то навряд чи сягаємо глибше, ніж життя кількох поколінь. Нам хочеться, щоб у тривалість нашого життя, життя наших дітей, і максимум онуків вкладалася ціла історія ідей, почуттів та філософій світу. Можливо, це й добре, бо так ми прагнемо відчути понадчасову єдиність його моральних та етичних основ. Ми ростемо й помираємо з впевненістю у незмінності сили кохання, у непорушності зв’язків між батьками та дітьми, у нерозривності ланцюга дружби. Так нам легше, бо попри власну унікальність розуміємо, що мільярди людей переживають схожі емоції та почуття: колись, зараз і в майбутньому. Саме в цьому я бачу головне виправдання міфів та поезії, музики та кіно – нагадувати кожному про одночасну унікальність та універсальність кохання, вірності, дружби. Про смертність тіл, але не ідей. Про нашу тимчасовість тут і вічність деінде…

      Для підтвердження цих думок ми звернемося до одного з останніх фільмів видатного класика, французького режисера Алена Рене з промовистою та інтригуючою назвою «Ви ще нічого не бачили».

      Фільм вирішений в абсолютно оригінальний, якщо не унікальний для кінематографа спосіб. Ален Рене взяв за основу дві ключові п’єси видатного драматурга двадцятого сторіччя Жана Ануя «Еврідіка» та «Милий Антуан, або невдала любов» і створив із них єдине драматичне дійство, яке одночасно грають актори різних поколінь. Драматична конструкція фільму, її цілісна інтонація ніби запрошують глядача на сцену, немовби пропонуючи кожному зіграти роль у трагедії життя Орфея та Еврідіки. Текст Жана Ануя – як театрального режисера – набуває багатомірного звучання: до авторських слів додаються імпровізації акторів та інтерпретації кінорежисера Алена Рене. Останній вже пропонує глядачеві вслід за акторами промовляти слова безсмертних п’єс.

      Фільм побудований так, щоб глядачі почули античні інтонації кохання, але в сучасних смислових декораціях. Простір фільму нагадує театральну сцену, обрамлену дзеркалами. Слова та емоції відбиваються луною, перекидаються на інших з напівтональними змінами. Так від прямолінійних тіней кохання формується складна фрактальна структура фільму. Ми немов розглядаємо картини зблизька: бачимо зморшки віку, мазки темпераментів – те, що зникає на відстані, чого не розгледиш у книгах і навіть в інших фільмах.

      У цьому фільмі Ален Рене сміливо ламає традиційні правила кіно. Він міг собі це дозволити, адже належав до тих, хто їх і встановлював. Рене творив протягом 67 років і майже ніколи не відхилявся від власної дороги, навіть коли попереду було бездоріжжя. Його творча біографія стала глибокою траєкторією шляху європейського авторського кіно. Її не повторив