Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів

немов зійшов із картин Тінторетто, у глибоких зморшках якого відбита тисячолітня непроста доля співіснування з релігійно й ментально чужою більшістю. Джеремі Айронс, органічний у ренесансних інтер’єрах, з безрадісним, але насиченим обличчям віддзеркалює екзистенційну тривогу купця, життя і доля якого залежить від морської удачі торговельних каравел на відкритих просторах незвіданого безміру світу. Золотоволоса Лін Колінз немов безсмертна модель італійських художників того часу, яку спеціально для фільму відтворили майстри з віртуальної реальності. Джозеф Файнз – безсумнівно один зі звичних шекспірівських легковажних молодиків, на плечі яких автор опускав багатовимірний тягар життя.

      Ми розуміємо, що кіно, яке у фізичному процесі променями світла формує на екрані віртуальну дійсність, а в метафоричному слугує різцем світла в темряві невідомості, в алегоричному трактуванні просвітлює сутність і театру, і людської комедії.

      І прекрасний фільм «Венеційський купець» після перегляду залишиться для нас піснею любові, таємною усмішкою далекого в часі генія ренесансу, через слово якого й сьогодні промовляє до нас вічний архітектор всесвіту…

The Merchant of Venice, Michael Radford, 2004

      Венера в хутрi

      (режисер Роман Поланський, Франція, 2013)

      Блукаючи лабіринтом життя, одного разу ми обов’язково зустрінемо жінку, яку захочемо зробити своїм супутником. Самотність подорожі від цього не зникне, просто буде за кого триматися на найлиховісніших маршрутах. Отак і блукаємо в темряві вічності, освітлені лиш енергією спільної любові, якої хтозна чи вистарчить на наступний крок. І нехай стіни довкола розписані інтимним живописом, а любовна лірика тонкими папірцями розвішана на перехрестях коридорів, і припустимо, що ми навіть можемо дещо з цього розгледіти в темряві або пригадати по пам’яті, чи будемо ми впевнені, що це про нас, двох загублених в темряві історії закоханих або ж просто випадкових супутників?

      Ми просимо більше світла, щоби розгледіти такі зрозумілі лінії, прокладені закоханою рукою старих художників, ми прагнемо розчути музику, яку колись писали композитори на згадку про свої почуття, ми впізнаємо в чужих віршах слова про власні почуття, а в проєкціях кінокадрів – декорації власного життя. І все ж таки все це в єдності – не про нас. Бо ми неповторні у своєму пізнанні ближнього, у прийнятті протилежного, у теоремі кохання, яку кожен доводить по-своєму. Так було і так буде, навіть коли ми щезнемо з цього нескінченого лабіринту…

      Багато прекрасних речей і творів було створено на славу жінки. Фільм видатного американського режисера Романа Поланського «Венера в хутрі» серед них і яскраво це ілюструє.

      Його фільм є екранізацією п’єси американського драматурга Девіда Айвза, яка своєю чергою по-сучасному інтерпретує класичний роман нашого земляка Леопольда фон Захера-Мазоха, у якій той розповідає пікантну еротичну історію про домінування та підпорядкування. Така собі японська лялькова